Людмила Анатоліївна перебувала поруч із хворим батьком під час обстрілів. Внаслідок стресу і він, і багато жителів селища захворіли на тяжку недугу.
Я не працюю з 2014 року. Як почалася війна, нас закрили, а працювала в торговельному центрі «Амстор». Зараз живу з матір’ю, вона отримує пенсію, і ми живемо удвох. Батько мій помер.
Коли в нас була війна, розбили наш будинок, але нам його відновили. У 2014 році в нього поцілило вперше. Розбило дах і вікна – ми були всі в будинку. Потім виїхали на два тижні до родичів, знову повернулися.
Коли бомбили, ми сиділи в хаті, тоді ще батько був живий, хоча і хворий. Він нікуди не виходив, і я сиділа з ним. Він просто не міг до підвалу побігти. Так перенесли війну й бомбардування. Війна позначилася на здоров’ї, чомусь усі люди в нас хворіють на цукровий діабет, не знаю, чому він стався. У мами моєї діабет, і батько від нього теж помер, почалася гангрена – йому відрізали ногу. На нервовому ґрунті або від чого, не знаю.
Коли були сильні обстріли, у селищі не було води та світла. Сиділи всі люди в підвалах. Було дуже страшно, неприємно, звичайно, усе це переносити. Зараз усе нормально, немає вибухів. У селищі вода вже, світло – усе є, все працює, є магазини.
