Наталія Козій, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Львівський фаховий коледж харчових технологій та бізнесу Національного університету харчових технологій»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Флуд Тетяна Володимирівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Наше життя складається з різних подій: деякі роблять нас щасливими, а інші – сильнішими.

Кожна з цих подій залишає слід у нашій душі. У моєму житті було дуже багато людей, які мені допомагали, і я їм за це дуже вдячна. Дуже часто ми думаємо, що допомога – це щось дуже велике, а насправді – це дрібниці, завдяки яким ми робимо людей щасливішими. Ми не завжди замислюємось про те, яку вагу мають наші вчинки для нас та інших. Тому в даному есе я хочу розповісти історію, яка тривала два роки. Це великий проміжок часу, за який змінилося усе: моє мислення, мій світогляд, моя поведінка, мій душевний стан.

31 грудня 2021 року я з моєю мамою і татом приїжджаємо до сестри мами. Там за великим столом з різними салатами, нарізками і чаєм були справді цікаві розмови. Мій дядько звернувся до мого тата і запитав:

– Ти думаєш, буде війна?                        

На що мій тато відповів:

– Все можливо.

Після цього дядько сказав:

– Та не буде ніякої війни, побачите.

Ми продовжили їсти і вирішили запалити бенгальські вогники. Батьки розлили по бокалах шампанське і включили привітання президента – і так ми весело зустріли Новий рік. Мій тато поїхав за кордон.

24 лютого 2022 рік.

Ранок почався з тривоги всередині.

– Наталь, ти бачиш, яке небо страшне і незвичайне?

– Та, мамо, я не хочу аж нікуди йти.

– Я теж.

Після цієї розмови ми зібрались і пішли. Як тільки ми вийшли з дому, над нашими головами в прямому сенсі цього слова пролетів військовий вертоліт – і в цей момент ми завмерли на одному місці, але вирішили продовжити йти. По дорозі до школи я зустріла мого однокласника Юру, який вертався зі школи.

– Що сталось? Чому ти йдеш назад?

– Ввели військовий стан, Івано-Франківськ бомблять, летять ракети, школа закрита – всім кажуть йти додому.

Тоді ми йшли і розмовляли, що може бути.

Я прийшла додому – зв’язку майже не було, або він обривався, як тільки починали говорити. Але моя мама все ж таки додзвонилась до мене і сказала:

– Наталя, збирай ліки, документи і речі, це все поклади в тривожну валізку.

Тим часом я почала все збирати, але потрібних документів я так і не знайшла, бо їх було надто багато. В цей момент я відключилася від усього, бачила тільки гору документів і відчувала страх. Прийшла мама з роботи і каже:

– Наталь, ти знаєш, що може бути будь-що…

– Я знаю, мам…

Весь час, коли були тривоги, ми сиділи в підвалі. Через декілька днів ми почали облаштовувати наше укриття. Дзвінок від тата:

– Я інакше не зможу, я мушу приїхати.

Довгі розмови і вмовляння мами не допомогли. Тоді під час перших тривог десять людей перебувало в укритті, і тільки моя мама та тітка молились на кухні. Хоча я їх просила, щоб вони зайшли:

– Якщо помирати – тоді усім.

Фраза, яку я не раз використовувала за час війни.

Приїхав тато. На наступний день він уже був у військкоматі.

Ніколи не забуду прощання, коли ти не знаєш, коли побачиш таку близьку людину ще раз і чи взагалі та зустріч буде. Після цього найважчим було те, що тато під час окупації Києва не виходив на зв’язок по декілька днів, і мама просто плакала, а ти не знаєш нічого. Або коли посеред розмови тато каже:

– Зачекайте, танк їде, я не знаю, чи наш, – і кладе слухавку.

У ці моменти складно описати, що ти відчуваєш. Хоча це відчуття можна порівняти з найбільшим страхом, розпачем і порожнечею.

Найбільшою підтримкою в цей період стала моя мама. Нам допомагали усі, хто знали. Завжди питали, що необхідно, і дійсно підтримували. Тільки такими вчинками усі стали об’єднаними як ніколи. Найгірші ситуації – це ті, на які ми не маємо впливу.

Під час цього періоду в мене було дистанційне навчання – це не було для мене трагедією, бо погані стосунки в шкільному колективі були вже дуже давно. Укриття було звичайним підвалом, у якому моя мама вже бувала через те, що працювала вихователем, і з дітьми вони йшли туди.

Якщо крапля соку потрапляла на підлогу, то через дві години вже можна було спостерігати плісняву. Уявіть наскільки агресивним був цей простір для людини схильної до алергій. Я, яка ледь не отримала діагноз бронхіальної астми, добре розумію, наскільки це серйозно та небезпечно. Тому ми з мамою вирішили, що сімейне навчання – найкращий вихід. Після цього ніхто з однокласників не написав. Створювались такі умови, щоб я перевелась на очне навчання, проте я не здавалась, а продовжувала навчатись. Я приходила на консультації, які часто були лише формальністю, замість пояснень я чула: «Усе на листочку!». Деякі викладачі давали завдання, які за складністю були рівня олімпіад, занижували оцінки, а коли на прохання мами робили аналіз спірної оцінки, за помилки вважали навіть використання коректора. Лише кілька вчителів, які терпляче пояснювали незрозумілий матеріал під час консультацій.

В таких умовах я провчилась до квітня.

Перейшовши в нову школу, я відчула полегшення, і любов вчителів до своєї роботи і до дітей. Однокласники виявились дуже хорошими. Особливо я подружилась з Дариною. Це моя найкраща подруга і частинка моєї душі. Вона допомагала мені у всьому, за це я їй дуже вдячна. Цей період змінив усе. З їхньою допомогою я легко влилась у сформований колектив, і ми були дійсно найкращим класом, який запам’ятають усі.

Отже, подія, яка змінила усе, – це початок повномасштабної війни в Україні. Завдяки цій події я змінилася колосально – як зовнішньо, так і внутрішньо. Змінилося усе: я подорослішала, зрозуміла ціну людського життя, навчилась цінувати кожен день. Ми стали сильними і об’єднаними.

Справжніми героями є наші військові. Вони нас захищають і рятують щодня. Їхня допомога – це наші врятовані життя. Ми ж мусимо їм допомагати – це наш обов’язок. Також неоціненну роль виконують медики та ДСНС, рятуючи життя, вчителі, волонтери, науковці та усі професії, без яких ми б не вистояли. Якби не війна, я б ніколи не цінувала усе, що я маю, і, можливо, ніколи б не перейшла в іншу школу – а значить, не зустріла б людей, які мене навчили довіряти, любити і вірити в себе. Тому війна змінила нас докорінно і навчила нас не боятись робити усе, що ми так сильно хочемо. Сила допомоги – це підтримка у важкі моменти, запитання про ментальний стан, порятунок життів, закривання зборів, обійми. З крапель складається море – так само з дрібних дій утворюється велика допомога.