Дегтерьова Маргарита, 9 клас, дошкільний навчальний заклад-загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №33

Вчитель, що надихнув на написання — Поляниця Вікторія Валеріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого — день коли я мала повернутися до навчання після лікарняного, день коли мала зустрітися зі своїми однокласниками, день, якого найбільше чекала. В передчутті радості від цієї зустрічі та повернення до звичного життя, все це змінилося… Змінилося ранком, який перевернув наше життя, зупинив його. Цей день змінив життя усіх українців. Усі мрії, плани на майбутнє раптом стали для нас чимось недосяжним. Залишилась лише одна мрія – скоріша перемога.

Ось вже скоро і 1000 день, як триває війна, складно в це повірити. Мене наповнюють відчуття наче час плине так швидко, наче кудись поспішає, але водночас і відчуття наче час зупинився і життя стало на паузі.

Життя в умовах війни складне.

Складно адаптуватися до нових реалій, складно знайти в собі сили повернутися до життя, віднайти емоційний спокій та рівновагу,

але це необхідно, бо життя триває і втрачений час ми ніяк не зможемо повернути.

Майже з перших днів початку повномасштабного вторгнення моє місто опинилося в окупації. Спогади про цей час і досі наповненні жаху, страху. Все відбувалося неначе в якомусь страшному сні. По місту їздить військова техніка ворога, купа загарбників зі зброєю, які вдивляються тобі в очі, наче хочуть дізнатися про, що ти зараз міркуєш. І якщо їм щось не сподобається, вони могли в будь-який момент вистрілити. Але людина звикає до всього. За деякий час, ми звикли, що такі «сусіди» є в місті, серед нас, і просто перестали їх боятися. До нас повернулося розуміння, що ми вдома і це вони прийшли до нас без запрошення.

В знак цього, в місті почали проводити мітинги «Херсон — це Україна». Вони мали велике значення, адже не давали нашій надії загинути.

З кожним днем все більше і більше людей доєднувалося до таких заходів. Люди об’єдналися, почали допомагати один одному, чим могли та як могли, ніхто не залишався байдужим, як дорослі, так і малі. Сказати, що їм це не подобалося, мабуть, рівно, що не сказати нічого. Але херсонці не зупинялися, і далі доводили всім, що вони українці та хочуть жити в українському Херсоні. Доводили різними способами, передавали інформацію для ЗСУ (місце накопичення ворога, техніки, з яких місць ведуть обстріл), якщо хтось не мав змоги займатися такою діяльністю, то він долучався до діяльності «Жовтої стрічки», так приємно було вийти на вулицю, а вона прикрашена українською символікою.

В очікуванні, взаємодопомозі та взаємопідтримці, ми дочекалися тієї найбажанішої новини: «Ми – вільні, ЗСУ – звільнили Херсон та Правобережжя Херсонщини» — ці слова зараз мають таке велике значення, вони сповненні теплом, вірою, надію. З цього моменту починається мій шлях. 

Після звільнення Херсона, я, як і більшість учнів, долучалася до різних проєктів, які спрямовані на підтримку та допомогу нашим військовим.

Серед таких проєктів були плетіння сіток, виготовлення окопних свічок, які зігрівали захисників, також виготовлення різних браслетів, іграшок, написання листів, які зігрівали серця захисників та захисниць. Виявляється, щоб допомогти комусь або підтримати, не потрібно мати великі кошти, головне мати бажання, і тоді з будь-яких дрібничок можна створити те, що буде приносити радість та тепло.

1000 днів, такий великий проміжок часу, який навчив нас бути справжніми українцями, справжніми патріотами своєї країни. За цей час ми всі подорослішали, змінилися погляди на життя, змінилися цінності, тепер для нас головне бути вдома в колі рідних і близьких людей.