Кошудько Ольга, вчителька Великомидської гімназії

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Слова бабусі «Тільки б не було війни…». І от війна. Страшна, жахлива як у спогадах тих, хто пережив Другу світову війну. Так, я її не бачу, можливо, не так сприймаю як ті, хто в зоні бойових дій. Якщо людина не знає історію, то їй виправляють географію. Розумні слова, але ж

я, як історик, знаю історію, я знаю як Україна боролась за свою цілісність, за свої кордони, за свою незалежність. Але жодного разу Україна не скорилась.

Війна, яка змінила внутрішній світ кожної людини, кожної дитини. Вперше коли стало по-справжньому страшно, це як була збита ракета над головою і тільки білий слід на небі, такий, як у мирний час лишали літаки за якими спостерігали діти. А далі все ввійшло у звичку, бо в далекому селі тиша і сільська праця, тільки поодинокі військові літаки від гулу яких мороз по шкірі. От тільки тиша тривожна, бо десь в окопах є брати, сусіди. І якби не вони ми б, можливо, не вірили що в нас війна.

Ми навчились цінувати кожну секунду життя, свіжий хліб, чисту воду, комфорт в домі.

Діти, які з початком війни стали дорослими, навчились допомагати іншим, щиро співпереживати і стали справжніми волонтерами. Саме діти тримають нас дорослих.

Страх і тривога за двох своїх діток, які не біля тебе, які виявили бажання навчатись в українських вузах для своєї рідної держави і заради їхнього майбутнього не можна зламатись.