Смаль Надія, 9-б клас, Печерський ліцей № 75

Вчитель, що надихнув на написання — Онищук Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року — день, який змінив життя багатьох, змусивши з трепетом серця очікувати найгіршого: болю, втрат, горя та нещастя. Коли світ перевернувся за мить, і, дивлячись спорожнілими очима на те, що відбувається, розумієш, що більше ніколи не буде як раніше. Метушня, безлад і, головне, хвилювання та страх проникають у твої думки та дії, ніби це чиєсь зле жартування, і скоро скажуть, що все погане закінчиться, і настане щасливий кінець. 

Але це схоже на сюрреалістичну сцену з плачем і смертю, до якої ніколи не можна звикнути та забути, як жорстоко війна руйнує людські життя, надії, майбутнє.

Назавжди залишаться у моїй пам’яті перші дні початку війни, яка забрала стільки життів. З самого ранку було гнітюче відчуття, яке не описується словами — його відчуваєш серцем. Мама, як завжди, почала збиратися вранці на роботу, а ми з сестрою були в іншій кімнаті, коли пролунав дзвінок від людини, яка промовила слова, що змінили світ на «до» і «після»: «Почалася війна…»

1000 днів війни залишили великий слід у моєму житті, навчивши заново жити: цінувати кожен день і бути вдячною за те, що маю: тепло, їжу, комфорт, близьких людей, можливість ходити до школи та вчитися. Перші місяці після початку війни похитнули реальність усіх; багато хто виїжджав, вулиці залишалися порожніми, немов життя, яке приносили їм людський сміх, радість і безтурботність, раптово зникли. Кожен ранок починався з надії, що більше не буде втрат і трагедій, але реальність, на жаль, безсердечна і жорстока до людських молитв і горя.

Ця безвихідь змушує задуматися, чим ти можеш допомогти.

Але, незважаючи на все, я навчилася знову жити з ще більшою вірою у свою країну, людей, стала сильнішою душевно, розуміючи, що 

головне — це не просто сидіти, а діяти і робити все можливе: я почала відвідувати курси надання першої медичної допомоги, 

заглибилася в медицину і тим самим зміцнила впевненість у тому, що якщо кожен буде давати краплю своїх зусиль, то тоді буде цілий океан, здатний збити противника своєю потужністю.

Щодня ставало все складніше і страшніше: нові обстріли, тривоги, втрати, невідомість, яка супроводжувалася питанням: «Що буде далі?» Я відчула бажання боротися, присвячувати себе навчанню, щоб не лише краще знати історію України, її героїв та історичні надбання, але й у майбутньому сприяти процвітанню рідної країни. Я зрозуміла, що сила в єдності, і за цей час всі українці стали сильнішими, витривалішими, загальне горе всіх об'єднало, і я відчула силу та дух українського народу, про який читала у творах великих письменників.

Мої 1000 днів війни — це шлях становлення дорослої людини, яка зрозуміла, що життя — це Божа милість, і тільки цінуючи його, ми помічаємо прекрасне і неповторне в кожному дні. Тоді й зростає рішучість і впевненість українського народу в перемогу, бо ми сильна нація, і наша сила в єдності та прагненні до свободи!