Найменша донька Оксани так злякалась вибухів на початку війни, що й досі ховається і плаче від будь-якого стуку

В нашій родині троє дітей. 25 лютого у нас вночі як почало гупати - ми не одразу зрозуміли, що сталося і куди бігти. Дочці старшій на той час було 14 років, меншій – рік і три місяці, а синові було 12 років. 

Діти в коридорі спали, бо стріляли довкола. Ми боялися за життя дітей, а не за себе. Чоловік сказав, щоб я вивезла дітей у Запоріжжя. Ми наймали людину і виїхали через  Оріхів. Господь нас відвів - щось поряд впало і не влучило в машину. 

Ми з дітьми 8 березня заїхали в Запоріжжя, а чоловік із моєю мамою залишився там. Рік ховалися в погребі і спали там же. Бо невідомо, звідки снаряд прилетить. 

Коли був приліт, у нас вікна повибивало. Це добре, що мама залишилася на городі. Якби у дворі була, її б осколками порізало. 

Після того я її також забрала в Запоріжжя. Чоловік їздив, світло допомагав робити в селі. Бо люди без світла сиділи, а він лінії робив, щоб електрика була. Він також ледь життя не позбувся, але Господь відвів, його не зачепило. Чоловік там допомагав і дах людям накривати під обстрілами. 

Діти дуже перелякалися. Навіть зараз тут, у Запоріжжі, якщо десь приліт – донька кричить криком і плаче, труситься, бо злякалася ще там. Коли чує свист, лягає на ліжко, вкривається ковдрою і плаче. Це через те, що як були прильоти, я її ковдрою вкривала і несла в погріб, бо ми не встигали вдягати її. Коли були ще вдома, то спали з нею в коридорі. Там не було вікон. І чоловік вирішив вивезти дітей, щоб не травмувати їхню психіку. 

У Запоріжжі ми вже майже два роки живемо, і донька вже відволікається, трішки більше гуляє, забавляється. Але коли прильоти, вона відразу лякається, бо їй тоді це на психіку вплинуло. Або якщо гупне сусід, вона боїться - думає, що щось трапиться. Старші не так переживали. У нас у селі через три хати в дім влучило і зруйнувало його. У нас вікна повибивало з рамами і навіть погріб розбило. А якби там діти були?!

У Новопавлівці людей немає, ніхто не ходить по вулиці. Лише старики залишилися де-не-де, по хатах сидять. Там немає ні магазинів, нічого. Таке відчуття, що зараз села вже немає. Хати згоріли. Сусід у нас є, 73 роки. Він не виїжджає, бо не хоче кидати нажите. Це дуже важко. 

Місяць тому, як ракета летіла, у нас потоком повітря шибки в під'їзді вибило. У нас вікна ще старі. А на балконі в нас тільки лопнули, але не вилетіли. 

Злякалися ми тоді вночі. Дитина кричала криком, тому що крізь сон підскочила. Старша кричала. Ми думали, що до неї щось залетіло. А малу ми під пахвою сонну несли. 

Я дуже хочу, щоб ця війна закінчилася. Скільки гине дітей, наших хлопців! Скільки ми горя перенесли і болю! Через три місяці мого чоловіка також забирають на війну, а зараз у нього відстрочка. Я дуже молю Господа, щоб ця війна закінчилася, щоб наші діти не страждали. Хоч і хату розіб'ють, але хочеться додому, на рідну землю. Я там народилась і жила, там мені легше живеться. Навіть чужа людина, яку ти колись бачив в Оріхівській громаді, тобі вже як рідна. Там ми всі одне одного знали. 

Хочеться, щоб війна скоріше закінчилася, щоб ніхто не страждав, щоб був мир у кожній сім’ї, і щоб усі додому поверталися. Але куди додому? В Оріхові в людей взагалі домівок немає, їх порозбивало. То куди ж повертатися людям? Повертаються, бо з саду, городу хоч щось можна поїсти. Я не уявляю, як у бідолашній Преображенці люди живуть у такому страху! Але вертаються додому, бо нема за що жити.