24 лютого чоловіка на роботу викликали і перенаправили у Дніпро. Він поліцейський. Я з дитиною залишилася в Лисичанську, і тільки через 17 днів змогла виїхати.

Перших п’ять днів хліба ніде не можна було знайти - його зовсім не стало.  Світло було, вода і газ також. Інтернет у мене пропав тоді, хоча у знайомих був. «Київстар» відразу припинив свої послуги. Щось десь перебили - зв’язок так і не відновився. А загалом продукти розметали потихеньку, прилавки все більше порожніли. Люди закуплялися на гроші, які мали. На роботу вже ніхто не ходив, тільки продовольчі магазини працювали.

Бажаючих на евакуацію було повно. Люди навіть речі кидали. Я зібралася. Перед тим якраз був приліт по коліях, і потягом неможливо було виїхати. Мені знайомі допомогли дістатись у Дніпро до чоловіка. Наразі ми мешкаємо в гуртожитку.

В дорозі дуже складно було на блокпості. Стояли дві години, бо дуже багато було машин. Усі люди намагалися виїхати. Було гучно, бо стріляли. 

Найстрашніше – це загибель близьких. Прильоти. Коли щодня читаєш, що хтось загинув. Щодня гуркоче, досі неспокійно. Переживаю, апатія в мене якась, і все це не відпускає.

Коли я приїхала до Дніпра, тут були люди, ставлення яких мене вразило.  Вони дуже допомагали, і це трохи дико було. Люди згуртувалися і дружно несли речі в пункти, де їх видавали тим, хто виїхав без нічого. Посуд, речі, альбом для дитини – багато чого просто так давали.

Наше місто наразі окуповано. Дитина навчається онлайн у своїй школі №8 Лисичанській. Мрію, щоб вона вчилася гарно і вступила до університету. Додому нам їхати сенсу немає, нам нікуди повертатися. А так хочеться жити у власних стінах!