Коновалова Анна, 16 років, учениця 10-го класу Радушненського ліцею Новопільської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Старко Галина Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Моє ім’я -- Коновалова Анна. Мабуть, як у всіх, хто вирішив поділитися з вами своїми думками , з Музеєм «Голоси Мирних», життя розділилося на «до війни» і «війна». Я звичайна дівчина, яка просто була щасливою та життєрадісною, але хтось у росії вирішив, що я занадто щаслива, занадто життєрадісна.

До війни я , мій молодший брат Максим та наша бабуся Наталя Федорівна жили у селищі Радушне Дніпропетровської області . Я на все життя запам’ятала цей день -- 24 лютого. Бабуся чомусь плакала і сказала не йти в школу. Її слова «бомблять Київ, бомблять Україну» мені різонули душу, я сильно злякалася. Братик зрадів ( він учень другого класу) , що можна прогуляти школу, але не міг зрозуміти , що з нами , чому ми плачемо.

Батька в нас немає , мама наша була на заробітках в Польщі. За нами в Україні доглядала бабуся, мамина мама. Їй допомагав мамин рідний брат , а наш з Максимом дядько Олексій.

Перші дні війни -- це один чорний день. Мама телефонує нам , ми -- мамі Плачемо. Страшний відчай… Мама наполягала, щоб ми їхали до неї в Польщу. Ми з бабусею відмовлялися , бо не хотіли кидати дім, собаку і кота. Я зустрічаюся з хлопцем Вадимом. Це моє кохання. І нам потрібно розлучитися?! Наш дядько пішов добровольцем уже на початку березня.

Це він наполіг, щоб ми все-таки поїхали до мами в Польщу. Яке це болюче відчуття: покидати рідний дім, друзів, школу, коханого хлопця , покидати свою Країну. І чого? Бо ота руда міль у москві вирішила, що ми занадто щасливі, що ми занадто вільні, що ми занадто дружимо з Європою та Америкою, що ми просто занадто живі.

І тут нове випробування: евакуаційний потяг. В перші тижні Україну покидали мільйони людей, і це було страшно!!! Я дуже хвилювалася за бабусю, як вона перенесе дорогу? Бабуся хвилювалася за свого сина (за нашого дядька Олексія), за нас і за мою старшу сестру Олю, яка жила на Західній Україні і була на дев’ятому місяці вагітності.

Я так багато людей не бачила ніколи, як побачила на вокзалі Львову! До мами ми добиралися майже чотири дні. Мама була рада , що ми живі і здорові, але відчувала, як і ми , болючу тугу за рідною домівкою, за життям там - вдома, в Україні.

До речі, бабуся залишилася у моєї сестри Олі. Оля народила донечку, назвала Софійкою, бабуся їй допомагає , Наша бабуся Наталя Федорівна вже стала прабабусею.

Мій дядько воює , захищає нашу Україну. Нечасто виходить на зв'язок , але коли телефонує , я помітила, що завжди на дворі сонячно. Він говорить, що тепер він бачив всю Україну, говорить, що це найкраща земля на планеті, говорить, що все ми відбудуємо , говорить, що скоро буде перемога. І ми , я , мама, Максим , бабуся, Оля зі своєю донечкою, віримо йому , віримо кожному воїну.

А ще я вірю своїй любій вчительці, Галині Миколаївні, яка не покидала мене всі ці місяці війни. І де вона знаходить ці теплі слова для всіх нас, її учнів? Адже багатьох моїх однокласників розкидала доля по світу. А вона знаходить час поговорити з нами, підтримати нас, вселити в наші душі віру в майбуття.

Зараз ми живемо в місті Щецин Польща. Вже трохи заспокоїлися, але доля підкинула нове випробування: мама зламала ногу і працювати тимчасово не може. Ні ! Я не жаліюся! Не подумайте нічого! Бомби на нас не падають, ми не чуємо повітряних тривог, ми не ховаємося по підвалах. Але ми не вдома і ще, мабуть, нескоро повернемося. Але повернемося обов’язково!

Я і Максим вчимося «з Україною», тобто дистанційно зі своїми однокласниками та вчителями. Я – у 10 класі, А Максим – у 3 класі. Ми не виявили бажання вчитися в польській школі, а мама і не наполягала. Мрію про одне: щоб скоріше у мами зажила нога і ми повернемося додому.

А ще ми мріємо про мир!

Я так хочу всіх обійняти, сестру, бабусю, племінничку Софійку, свого коханого Вадима, свого рідного дядечка Олексія, свою вчительку Галину Миколаївну, своїх друзів. Але, як писала Ліна Костенко: « Десь, може, там зустрінемося ми. Не буде рук – обнімемось крильми…»