Мені 57 років. Я жив у селищі Нове Донецької області. Бойові дії там почалися в середині квітня. Відразу було оголошено евакуацію. Я виїхав через два дні після цього. 

Світло у нас було. В основному водопровід перебивали. Але більшість людей мали колодязі, тому проблем з водою не виникало. Та й майже всі жителі селища виїхали відразу після оголошення евакуації евакуацію, тому не встигли зіткнутися з гуманітарною катастрофою. 

Я взяв деякі речі й виїхав на своєму автомобілі. Пропонував сусідам їхати зі мною, але вони вирішили залишитися. 

Коли я виїжджав, наш населений пункт вже обстрілювали. Шокує, скільки людей гине, скільки міст росіяни зрівняли з землею. 

Зараз живу в Дніпрі. Сюди виїхали донька й син. Вони давно кликали мене до себе, але я до останнього не хотів кидати домівку. Незвично на новому місці. Немає поряд друзів і колег. Я залишився без роботи. Якби працював, було б легше: я б менше думав про те, що сталося.

Мрію, щоб наші воїни швидше вигнали окупантів. Хочеться повернутися додому, відбудувати те, що зруйновано, й працювати.