Печонка Ольга, 9 клас, Хролинська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрушко Валентина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…  Це історія жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього. Це щось неприродне, жорстоке, божевільне.  Вона враз перекреслила все моє життя, мої мрії. Ще не так давно я посміхалась, раділа життю, мала багато друзів, планів на майбутнє… Але в один момент все змінилося…

Якби ми знали, що чекає на нас ….

Країна щасливих, мирних людей в одну мить затьмарилась, затягнулася темним димом, оповилася  звучанням сирен, слізьми дітей та жінок, залізним гулом літаків, стрільбою, вибухами, страшними  руйнуваннями…

Війна...  Горе, біль, смерть, гіркота втрати, самотність, страх і смуток. Саме двадцять четвертого лютого я відчула усе це жахіття...

Прокидаюся від гучних звуків: дзвенить, гуде,  шумить, я нічого не розумію, лише  бачу сповнені жаху очі моєї мами,  до моїх вух долітають ті самі слова: «Швидко одягайся, збираємо речі, ти сьогодні в школу не йдеш, почалася війна, бомблять». Від гучних вибухів, незрозумілого гулу серце починає битися частіше. Довкола сіється паніка, опускаються руки, а розгубленість позбавляє здорового глузду. У будинку метушня: складається «тривожна валізка», у підвал несуться всі необхідні речі,  читаються всі новини, де з усіх засобів масової інформації нас до чогось закликають, від чогось застерігають, про щось просять, попереджають…

В одну хвилину, життя перетворюється на існування. Чи про таке життя ми мріяли? Це наш шлях?

Цей ранок залишиться в моїй пам’яті  на все життя. Не такого життя хотів кожен українець, не про це мріяли діти. Нас позбавили всього: мрій, сподівань, навчання, життя і хочуть позбавити ще й волі. Зараз ми живемо в складний час. Як би це страшно не звучало, але так і є,  ми звикли жити у воєнний час, пристосувалися, загартувалися, стали мудрішими, сильнішими, «взяли себе в руки».

Ми швидко подорослішали і за декілька днів вивчили,  що таке джавеліни, байрактари, ППО, «мопеди», «шахеди»,  стали розрізняти, з якої техніки нас обстрілюють.

В перші дні війни мене чекала ще одна неприємна несподіванка: мій татусь змушений був покинути нас та піти захищати наш спокій… Одного дня мій татусь прийшов додому стривожений, швиденько зібрався, поцілував мене і кудись пішов. Мама пояснила мені, що він поїхав на війну, захищати незалежність нашої країни. Він справжній воїн, захисник, патріот. Ні на мить не завагався, коли постала небезпека і треба було захищати країну та нашу сім’ю. Я вважаю, що це вчинок справжнього чоловіка. Я, мама та брат чекаємо на нього з нетерпінням.  

Уже третій рік я виглядаю свого татка, щодня чекаю на його дзвінок. У новинах, почувши про обстріли,  дуже хвилююсь. Але татусь запевняє, що в нього все добре.

Проте вважаю, що будь-яка війна несе із собою тільки біду, смерть і горе. Тому хочу, щоб вона найшвидше закінчилась, а всі воїни повернулися до своїх домівок. Татусь жодним словом не обмовився про те, що йому доводиться переживати  у тому пеклі. Але шлях до свободи, незалежності завжди був нелегким, часто омитим кров’ю. Моя найбільша мрія, щоб мій батько повернувся живим, щоб я могла обійняти його, запитати поради, щодня мати можливість відчувати його міцне плече.

Тепер усвідомлюю, що в житті найцінніше, найдорожче – це сім’я та рідні люди.

Розумію, що історію творять звичайні люди, такі, як мій батько. Вони бережуть наш спокій. Мабуть, у кожного під впливом нинішніх трагічних подій змінилися погляди та життєві цінності. Зараз головне не втрачати віри і зосередитися на словах «СВІЙ шлях», а не на слові «війна»! Важко на чомусь зосередитися, коли чуєш вибухи, сидиш майже весь день у підвальному приміщенні, прислухаєшся до кожного звуку, завмираєш від шелесту або стуку.

Незважаючи ні на що, я продовжую робити все, що в моїх силах: навчатися, розвиватися та змінюватися на краще.

Нас позбавили тиші, і серце наповнили переживаннями. Зараз нам доводиться боротися за СВІЙ шлях тому, що  на дорозі своєї незалежності ми десь-таки збилися .    Я радію тому, що наші воїни, найхоробріші воїни в світі,  показують кожний день свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують  до перемоги. Сумую та наповнююсь жалем через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Ми не здаємось, ми стоїмо за нашу Країну.

Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю  - любов до нашої рідної землі. Я – українка, частинка нашої нації,  і дуже цим пишаюся.