Фастов Тимофій, 9 клас, Новогродівський ОЗЗСО І-ІІІ ступенів №7

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дейнекіна Оксана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я ніколи не думав про те, що мені доведеться дізнатись про реальне значення слова “війна” і пережити її жахи. Моя перша 1000 днів війни була ще в далекому 2017. І ця 1000 днів у 2024  вже чергова в плині часу.

Донецьк, 2014, мені 7 років. Жили  неподалік військової частини. Мама завжди казала, що люди у військовій формі нас захищають і лякатись їх не треба.

Тому, коли в травні 2014 по нашій вулиці їхали танки й бігли військові зі зброєю, я радісно махав їм рукою. І тільки побачивши перелякані очі мами, яка вхопила мене на руки й побігла в будинок, де ми ховались до самого вечора, я зрозумів, що помилився. В той день ворог штурмував військову частину, лунали постріли, вибухи та ревіли танки. З того дня наше життя змінилось: блок-пости зі шлагбаумами, денні та нічні рейди, купа незнайомих людей зі зброєю та багато військової техніки. Батьки прийняли рішення їхати, залишивши все: будинок, майно, друзів та знайомих.  Найболісніше я пережив те, що ми залишили нашого собаку, сумні та добрі очі якого згадую досі.

Нове життя ми розпочали в невеличкому шахтарському містечку Новогродівці, що за 40 кілометрів від Донецька. Тривало воно недовго.

23 лютого 2022 року. Мені майже 13,  я старша дитина в родині. Вечоріє, морозно, ми з мамою повертаємось додому зі школи, весело обговорюючи день що минув. Батько вдома, готується йти у вечірню зміну,  для нас приготував смажену картоплю. Вечеряю, розімлілий від тепла та домашнього затишку, чую тривожні голоси батьків.

Мама плаче. Доноситься незвичний для мене, жорсткий голос тата : “Олю, ми мусимо їхати”.

Ранок 24 лютого , четвер. Прокинувся о сьомій. Здивований , що мама не розбудила. Зазвичай вона в цей час вже бігла до школи, бо там на неї чекали її другокласники. Зайшов на кухню і перше що побачив - заплакані очі мами, яка тремтячим голосом ледь вимовила : “Війна, синку, війна!”. Так розпочалась ще одна 1000 нескінчених, розбитих і понівечених війною днів нашого життя.

Невдовзі в місті пролунали перші вибухи. Тепер я  відчув страх, реальний страх.

В місті зчинився хаос: всюди великі черги, люди скуповували продукти, ліки. Неможливо було купити пальне, зняти кошти на банкоматі. Мені заборонили самому виходити на вулицю, спілкування з друзями перейшло в телефонний режим, а навчання  -  в онлайн. Мама все ще переконувала тата не їхати.

В такому режимі протримались ще місяць.

На початку квітня 2022, після ракетного обстрілу міста, тато наказав збиратись. Знову залишили все! Тільки тепер це “все” було для мене найдорожчим, найкращим, бо тут відбулись найважливіші для мене події: я школяр, народження брата, перший гол за команду міста,  перше захоплення однокласницею.  І назавжди зі мною її прощальний погляд неймовірно синіх очей, повних сліз.

Я не міг ніяк зрозуміти, чому це відбувається з нами знову. Двічі переселенці, двічі все наново. І  знову  очі…

Зараз мені майже 16, в серпні 2024 ми знову переїхали до іншого міста. Я вже можу, але не завжди хочу пояснювати те, що  відчуваю. Розумію, що ніколи вже не повернусь туди, де було добре, не сяду за парту моєї школи, не полізу з хлопцями на дах свого гаража, не посиджу на сходах Будинку культури з друзями. Чи звик я до нового життя? Ні! Чи адаптувався я в новому місті? Ні!Чи важко мені? Так! Я навчився рятувати й тримати себе спогадами.

Найстрашніше з того, що я бачу - люди поступово звикають до війни, пристосовуються, живуть лише одним днем, не плануючи нічого на потім.

Останнім часом мені сниться, що я Людина-павук, захищаю рідну Україну. Я незламний, як наші воїни, я нескорений , як всі українці. Мої очі сповнені гордості та радості від того, що я перемагаю ворога. І в реальному житті я в це вірю!  Слава Україні! Героям слава!