Я жив з родиною у селі Стрілеча Харківського району, на кордоні з Бєлгородською областю. У мене там був бізнес: я займався вивозом сміття з міста та лікарні. Ми добре жили, у нас був гарний приватний будинок. Все було налагоджено.

24 лютого мене розбудила дружина, почула вибухи. Потім відключили світло і ми швидко поїхали з села, тому що вже дуже бомбили. Там і досі бомблять. Ми виїхали до Харкова на своїй машині у чому стояли: без грошей, без речей. А вже за 15 хвилин на окружній дорозі були окупанти. Якби ми забарилися ще на кілька хвилин, опинилися б в окупації. Але ми встигли виїхати. У нас досі немає ніякої інформації про те, що відбувається вдома.

Ми не очікували, що війна розпочнеться так швидко, так жорстоко. Я зрозумів, що все, що було раніше, не повернути. Довелося розпочинати життя з чистого аркушу. З Харкова ми поїхали до Полтави. У нас тут є родичі, вони нам допомагають, наскільки можуть.

Наше село перебувало в окупації до вересня 2022 року. Але навіть після звільнення жити там неможливо. Село розташоване за пів кілометра до кордону з росією - воно постійно обстрілюється.

Людей звідти евакуювали. Там розташована велика психіатрична лікарня, пацієнтів звідти теж усіх вивезли. Думаю, що будинку нашого вже немає: його, скоріш за все, розбомбили.

Я сподіваюсь, що війна закінчиться вже цьогоріч. Я оптиміст, вважаю, що все буде добре і перемога буде за Україною.

Дуже хочу, щоб настав мир і спокій, щоб я знову міг займатися улюбленою справою. Ми все відбудуємо: все буде навіть краще, ніж раніше. Особливо - для молоді.