Син Анни вже не пам’ятає обстрілів і як ховався під ліжком, коли літали вертольоти. А його мама згадує той страшний день, коли волею долі вони не потрапили під бомбардування.
Це була не конкретно війна, а потихеньку, затяжна дія. Я сиділа на роботі, дивилася телевізор, спостерігала за всім в інтернеті, за новинами. Усі дзвонили, усі говорили: що буде? У магазинах все скуповували, в чергах стояли.
Ми ховалися, коли біля нас снаряди літати почали. Ми не постраждали, як і наш будинок, а навколо нас було багато руйнувань. А ще, пам’ятаю, як я повинна була вести дитину в садок, але його не виписали з лікарняного, і ми залишилися вдома. Якраз почалися обстріли. Якби ми пішли в дитсадок, то потрапили під удар. Ми ховалися, а хтось загинув, хто по тій дорозі в дитячий садок ішов.
Увесь місяць ми боялися в магазин зайвий раз сходити. Сиділи в бомбосховищі, нікого не бачили. Намагалися телефонувати друзям і рідним після кожного обстрілу: що у кого сталося, кого уламками закидало, у кого собаку розірвало, дуже багато всяких жахів.
Ми покинули свій будинок у Стаханові. Ми його тільки-тільки купили з чоловіком, облаштували... Але довелося переїхати в Красноріченське. Батьки залишилися вдома, а мене з дитиною відвезли. Чоловік працював, їздив до нас на вихідних.
Хотілося б усе стерти з пам’яті, але поки не виходить. Моя дитина цього не пам’ятає. Коли ми сюди переїхали, йому було чотири рочки, але коли літали вертольоти, він закривав вуха руками та ховався під ліжко. Зараз йому дев’ять, і він уже все забув.
.png "Імена")
