Росіяни шукали чоловіків, які служили в АТО, забирали їх і катували тижнями

Я з Пологів. Мені 80 років, живу я сама. Поряд живуть діти, дочка з онуком.

Окупанти до нас зайшли третього березня. Почули ми перші постріли, побачили перші танки, БТРи, військових зі зброєю. Було страшно. Спочатку ховалася в підвалі, а потім уже нікуди не ходила, бо в мене проблеми з ногами - я інвалід.

Було дуже важко, коли не було світла, води, харчів. Нам допомагали волонтери - возили харчі із Запоріжжя. Вони без перебільшення рятували нас. Я щиро вдячна їм.

Наші ТРО воювали проти окупантів. Росіяни сьомого березня так обстріляли наше місто, що страшно було сидіти!

Летіло все: скло, рами, розбиті дахи. Люди бігли у підвал, а я шукала ті дві стіни, які мали б мене захистити у разі чого.

Три місяці я прожила під цими вибухами з молитвами до Бога за наші ЗСУ. Коли окупанти почали шукати хлопців, які служили в АТО, забирати їх, катувати тижнями, ми налякались. Онука переховували. А потім, дякувати Богові, знайшли перевізника, і він вивіз нас у Запоріжжя. Тут теж спокою немає - майже кожного дня прилітають ракети, руйнують все.

Ми не вдома. Мені дуже важко пересуватися. Ліків не достатньо, сходити в лікарню для мене - проблема. Стає прохолодно, і мені немає чим вкритися. Це здається дивним, але такі у мене тепер проблеми.