Тарасенко Любов, вчитель, Киїнський ліцей імені Костянтина Светенка Киїнської сільської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Слово, яке розділило моє життя, як і життя багатьох інших людей,  на до і після. Здавалося: подібні відчуття болю, розпачу, безвиході, страху я вже відчувала раніше. Так, це було сім років тому, коли померла моя єдина донечка. Життя ніби зупинилося. Але тоді я опанувала себе, училася жити далі, поринула з головою в роботу. Спілкування з дітьми, підтримка рідних, друзів надавали сили не замкнутися у своєму горі, а рухатися вперед.

Але страшна звістка, яка прилетіла 24 лютого 2022 року, знову вибила землю з-під ніг. Ворог наблизився до самого Чернігова і знаходився недалеко від нашого села Киїнка.

Постійні обстріли змушували сидіти в підвалі. Не стало світла, газу, води, зв’язку. Але на цей раз розпач і безвихідь змінилися на гнів і бажання щось робити. Збирали ліки, харчі, одяг для наших захисників. 29 лютого ми змушені були залишити будинок (він стоїть на центральній вулиці і знаходитись у ньому було небезпечно). Нам дали прихисток чужі люди, які дозволили перебувати у них 12 мешканцям. Але найгірше було те, що ми не змогли взяти з собою нашу кицю. Я почувалася зрадницею. Тому кожного дня під обстрілами ми ходили додому годувати нашу Марфуню. Цей період тяжко згадувати.

Постійно обстріли, горять будинки, гинуть люди. Зв’язатися з рідними та друзями майже неможливо, і це гнітить найбільше.

6 березня ми дізналися, що в наш будинок  улучив ворожий снаряд. Довгий час не полишала думка, якби ми були на той час у підвалі, то не вижили б. Ворог не полишав думки захопити Чернігів, і це жахіття продовжувалося до кінця березня. Але ми усвідомлювали, що лише завдяки великій мужності та хоробрості наших захисників і захисниць ми не потрапили в окупацію та не зазнали тих жахів, які пережили інші.

Я  усвідомлюю, що війна не скінчилася, про це постійно нагадують тривоги, які іноді тривають до 15 годин, шахеди, ракети над головою, нові могили загиблих Героїв.

Але це дало нам зрозуміти, що ми сильні разом, ми повинні діяти. Тому не тільки ми, дорослі, а й наші вихованці, долучаємося до зборів, донатимо, таким чином наближаючи перемогу. Війна показала, що ми –  сильна нація, а сила в нашій єдності. Раніше ми не задумувалися над тим, яке щастя - жити в мирі та спокої: прокидатися зранку, пити каву, йти на роботу, відпочивати з друзями, блукати вуличками вечірнього міста.

І тільки тепер прийшло розуміння, що треба цінувати життя, бо воно може обірватися будь-якої миті.

Сподіваюся, що це жахіття скоро скінчиться. Настане мир. Україна відродиться, як птах Фенікс, і життя заграє новими фарбами і буде набагато кращим, ніж колись, бо ми, українці, на це заслуговуємо.