Кожевнікова Марія, 1 курс, Комунальний заклад "Криворізький фаховий медичний коледж ДОР"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Вишивана Інна Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – це день, коли життя всіх українців поділилося на «до» і «після». В цей день Росія напала на нашу країну та розпочала повномасштабне вторгнення. Того ранку я прокинулась від дзвінка мами, яка сказала мені зібрати всі документи та речі першої необхідності в рюкзак та бути на готові. Що? Я не одразу зрозуміла навіщо збирати речі та куди бігти. Також мені написала повідомлення подружка з Каланчаку, що у них на вулицях іде стрілянина, що почалась війна. Я не могла в це повірити...

Мені здавалось, що це сон. Я не знала що мені робити, які речі складати, куди бігти та як бути з моїми домашніми тваринами. Я ж не можу їх покинути!

Тоді мені стало страшно, дуже страшно. Зібравши всі документи, я чекала маму додому. В той день було дуже гучно. Нас бомбили. Ми сиділи в мокрих та холодних підвалах. Бомбосховищ та укриттів не було. Країна до війни не готувалась. В перші дні війни були організовані додаткові залізничні рейси для евакуації населення. Коли російські війська були за тридцять кілометрів від нашого міста, ми також з мамою поїхали в евакуацію. Але у неї були умови, що ми евакуюємось тільки всі разом. Двох котів та собаку породи лабрадор ми забрали із собою, бо вони також члени нашої родини.

Зібравши усе своє життя в один рюкзак, взявши за руку своїх рідних та своїх хвостатих, їхали. Їхали в невідомість. В усіх був розпач. Що далі? Як бути? Куди бігти?  

Нарешті ми вже були в Ужгороді. Так тихо, немає сирен, немає вибухів. Всі люди дуже привітливо до нас ставилися, було багато іноземних волонтерів і всім допомагали. Автобус. Кордон. Митниця. Велика черга. На кордоні нас зустріли наші друзі з Італії та забрали до себе. Італія неймовірно гарна країна. І за інших обставин я була б дуже щаслива, що туди приїхала. Але мені і моїй мамі дуже хотілось додому, бо в Україні залишився мій тато, який з перших днів, не вагаючись, пішов захищати нашу країну.

Через декілька місяців прийшли новини, що ворога відігнали за Херсон. Тоді було прийняте рішення повернутися додому. Але труднощі в моїй родині тільки починались. 

У серпні 2022 року не стало мого тата. В той рік було дуже спекотне літо. Батько з побратимами готували укріплення. Раптово йому стало зле. Він перестав дихати і ніхто не зміг допомогти йому. Тато помер. Мій всесвіт зруйнувався. Для мене це був удар, бо я була "татова квіточка". Ховати його нам допомагали його побратими-військові з усіма почестями, під українським стягом. Бо мій тато герой. Він не ховався та не тікав, як багато інших. Я ним пишаюсь. Важко нам було з мамою. Нам прийшлось вчитися жити заново. Тоді я вирішила, що хочу стати лікарем, щоб рятувати життя людей. І знов удар по моїй душі та по моєму серцю.

Рівно через рік, після загибелі тата, в 2023 році, у Бахмуті, загинув мій любий двоюрідний брат, племінник мого тата. Зірка з його ім'ям була встановлена в Києві. Вони два моїх герої, яким буде вічна слава.

Тоді я зрозуміла, що стати лікарем - це було вірне рішення. Хочу допомагати рятувати людей. Після закінчення 9 класів я вступила в Криворізький медичний коледж на відділення «Сестринська справа». Мрію стати лікарем, хорошим лікарем, рятувати життя. Щоб дитячих сліз стало менше. Щоб діти не відчувати таку спустошеність, яку відчуваю я. Зараз воює мій дядя - брат моєї мами. Вона  дуже за нього хвилюється, бо у неї залишився тільки він та я.

Розумію, що зробила правильний вибір професії. Може і я комусь врятую життя, і я для когось стану янголом-рятувальником. Бажаю, щоб дитячих сліз, сліз матерів та сестер стало менше.

Бажаю усім мира. Адже вірю, що скоро він настане. Дякую нашим військовим, що боронять  нашу державу.