Бондаренко Ангеліна, 10 клас, Мультипрофільний ліцей Олександрійської міської ради Кіровоградської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бугайова Наталія Анатоліївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Звичайне та зовсім непримітне підліткове життя перетворилося на фільм жахів миттєво – рівно з початком повномасштабного вторгнення. В останню мирну ніч я не могла зімкнути очей, щось маленьке усередині натякало на небезпеку, примушуючи почуття внутрішньої тривоги не давати моєму серцю битися спокійно, як раніше.

Зроблені уроки, зібраний портфель та обережно розвішана на стільчику шкільна форма на четвер так і не знадобилися нікому, та й не знадобляться найближчими місяцями.

Жоден маленький українець не пішов до школи у цей день, жоден студент не відвідав пари. Всупереч небезпеці, що оточувала скрізь, багато працівників вийшли на свої робочі місця, підтримуючи звичне життя міста, демонструючи єдність серед цивільного населення, так само як і відважні та мужні військові вийшли на захист Батьківщини. Двадцять четверте лютого стало вирішальним днем у сучасній історії України.

У тринадцятирічної дитини не виникло жодної думки про зміну того життєвого шляху, який я собі обрала ще змалку.

Родина мотивувала мене власним прикладом на відмінний результат, участь у творчих проєктах, активну шкільну діяльність, відвідування гуртків у Мангуський загальноосвітній школі, навчання у якій підштовхнуло мене до вибору закладу освіти, вступ у який стане для мене ще однією нездійсненною мрією через війну. Маріупольський державний університет – це те, про що я мріяла у часи свого безтурботного, безпечного та безвоєнного дитинства. Його будівля була знищена російською зброєю: частина корпусів згоріла вщент, інша – обвалилась.

Моє прагнення здобути вищу освіту було знищене авіаційним та артилерійським вогнем, спалахами фосфорних бомб та розграбоване мародерами.

Телефонний дзвінок від мами став початком війни особисто для мене: «Збирай найнеобхідніші речі, здається, почалась війна», – промовила вона. Життєрадісний та дзвінкий голос матусі, що я чула протягом усього життя, перетворився на сповнений тривогою шепіт, у якому відчувалося сильне почуття страху. Вона доросла жінка, еталон впевненості та рішучості для багатьох (так було до війни), перетворилася на таку ж маленьку, налякану та зовсім не тямущу дитину, якою була і я у перший з тисячі днів війни.

Дні війни тягнулися довго, але безсонні ночі були ще довші. Дзвін у вухах здавався безперервним, але, можливо, він і був таким через нескінченну кількість влучань, які здавались зовсім близькими.

На початку війни ми ще не вміли відрізняти, що саме в тебе летить і наскільки далеко, так як вміємо це робити зараз. Чисельність влучань по цивільній інфраструктурі збільшувалась з непомірною швидкістю. Росіяни не шкодували нікого і нічого. З кожним днем ситуація ставала все гіршою, але надія на покращення не згасала в серці жодного громадянина. Ніхто не знав скільки ще триватиме знущання з Маріуполя та сусідніх містечок, скільки ще зможе витримати «залізне серце» – Азовсталі,  що стало останньою краплинкою незалежності, яку узяли в кільце.

Я була зовсім маленька, самотня та замкнута у собі, через сильну психологічну травму, нанесену війною, зовсім не розуміла, що зробила не так наша нація, чим ми могли заслужити на «освобожденіє», яке перетворило наше життя на суцільне пекло.

Відповідь на безліч запитань, які виринали у моїй голові під час холодних підвальних ночей, я шукаю і досі.

Майже чотири місяці від початку війни наша маленька родина – я та мама, не могла виїхати з місця бойових дій. Евакуація з окупованої Донеччини здавався надскладною задачею, виконання якої давало одночасно й повну свободу дій, слова та мислення, безпеку, без страху за своє життя. У той же час, вона і забирала усе, що було близько моєму серцю: рідні стіни, що ледве вціліли під обстрілами; близьких та рідних, які, на жаль, залишилися вдома, туга за якими не дає мені спокою донині.

1000-й день війни зробив кожного українця сильнішим, навіть не зважаючи на те, де він знаходився під час воєнних дій. Ми мужньо тримали усі фронти: як військовий, так і інформаційний, і звісно, будемо тримати надалі, доки наша Батьківщина не буде вільною від загарбників.