На початку війни я з сином була у своєї мами в Балабанівці, а чоловік – в Києві у відрядженні. Донька моя була у себе у квартирі біля аеродрому в центрі Миколаєва. О пів на п’яту ранку донька з Миколаєва подзвонила і каже: «Мамо, у нас стріляють, літаки кружляють». Я її заспокоювала, але нам уже подзвонили, сказали, щоб ми виїжджали. Я їй сказала: «Поїхали, заберемо документи і поїдемо до бабусі. Будемо там. У неї хоч підвал є». 

Чоловік із Києва приїхав вночі. До травня ми були у бабусі в підвалі, бо нам сказали, що там, де ми живемо, заміновано. Туди не можна заїжджати. Потім був обстріл, і в нас перебило газову трубу, вимкнули воду. Так ми залишились у бабусі жити. 

Ми з чоловіком виїжджали на базар продукти купувати, тому що в нас нічого не було. Одного разу ми трохи не потрапили під саме бомбардування, але воно поруч було. Діти маленькі нас заспокоювали. Вони бачили, що ми нервуємося, брали мікрофон і співали, сценки якісь розігрували.

Наприкінці травня, коли всю ніч стріляли і у нас підвал ходором ходив – вирішили виїжджати. Нас так бомбили! І ми вирішили виїхати з дітьми. 

Син уже кричав криком вночі. Ми вирішили поїхати в село. Знайшли таке, де немає підприємств, заводів. Ми приїхали, і сільська рада до нас добре поставилася. Допомогли нам хату знайти, ми жили в тій хаті. Там усе було на електриці. Зима настала – і ми злякались, бо вимикали світло, ми не могли дитину нагодувати. Купили мангал, щоб їсти готувати. Потім був блекаут. Чоловік сказав: «Збирайтеся, будемо виїжджати». Мама говорила, що вже не так бомблять у Миколаєві, і ми приїхали до мами. 

В нашому будинку випали всі вікна. Повертатись нікуди було. Ми у мами жили. Почали відбудовувати балкон, вікна поставили. Люди там, як змогли, підлатали дах, щоб не протікав. Бо він був пробитий. Приїхали, відновили газ, поставили вікна – і так живемо. 

Я хочу, щоб війна закінчилась, і діти вивчились. Сину 14 років - він каже, що піде у військове училище. Може, все нарешті закінчиться, він вивчиться та буде справжнім чоловіком в армії.