Чепляка Ірина, 8 клас, Комунальний заклад «Великобалківська гімназія Кропивницької міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лабутіна Анна Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

23 лютого 2022 року ми ще були в школі, сиділи за партами, вчили уроки і мріяли. Та раптом...

З жахом згадую той день, коли наше життя розкололось на дві половини «до війни» і «під час війни». До війни всі жили весело і щасливо, раділи життю, планували майбутнє.

Зрадницьке вторгнення сусідів-загарбників в Україну порвало всі щасливі, радісні життєві ниточки.

Війна стала справжнім шоком для нас. Важко висловити словами моє сприйняття війни у нашій країні. До цього моменту війну я бачила лише в кіно. Як таке може бути у ХХІ столітті? Війна зруйнувала все моє життя. Особливо важко стало тоді коли мій тато пішов боронити наш рідний край, маму, мене, брата від підступного ворога. Його слова були тоді для мене незрозумілими: «Я не хочу, щоб вони прийшли у мій дім». Потім інформація про Бучу, Ірпінь, Херсон... Тоді я зрозуміла, про що татусь говорив. У цей момент посмішка зникла з мого обличчя.

Як же можна веселитися і радіти знаючи, що найрідніша людина там, у пеклі. Майже три роки тато з побратимами захищають нашу Україну-неньку.

Мій страх і занепокоєння ростуть з кожним днем, слухаючи новини про вбитих і поранених. Гинуть невинні люди, діти, плачуть матері, ховаючи своїх синів, дружини – чоловіків, діти – батьків. Війна змінила моє сприйняття світу, навчила більше цінувати те, що в мене є: мій дім, родину, рідний край. На початку конфлікту, багато з нас вірили, що це тимчасова ситуація і скоро вона закінчиться. Але четвертий рік, на жаль, тягнеться це кровопролиття, насилля.

Окупанти руйнують наші міста, вбивають наших людей. І це не сон, а – страшна подія, яка змінила все: не так квітнуть дерева, не так співають пташки, не так гріє сонечко. Але потрібно жити, потрібно боротися.

Як я можу допомогти? У чому моя сила допомоги? Ці питання не давали мені спокою. Але відповідь прийшла несподівано. Одного дня татові дали маленьку відпустку. І на порозі нашого будинку він з'явився, тримаючи на руках цуценя. Воно втратило господарів, будинок. Найсумніших очей я не бачила ніколи. Я зрозуміла, що зараз моє призначення стати для нього родиною. Так у мене з'явився друг, а точніше, – подруга.

Ім'я прийшло само по собі – Гільза. Ще й досі цуценя не може прийти до тями: погано спить та їсть, скавчить вночі. Але тепер в Гільзи є справжня родина, яка здатна допомогти.

Не знаю про що мріє моя нова подруга, але думаю, що бажання у нас з нею одне: повернення тата додому, перемога України. І що б чорні нитки, які оволоділи нашим життям стали яскравими та кольоровими.

Дякую татові, що захищає нас, військовим, що кожної миті ризикують життям заради нас, героям, які захищають тепер нас з небес, волонтерам, які невпинно роблять добрі справи, медикам, які рятують життя.

Чекаю, вірю, надіюся.