Не вірилось до останнього, як так може бути. А тоді зрозуміли, як почали транслювати по новинах. У голові все розуміли, а насправді не вірилося.

Я виїхав з Мелітополя ще до окупації. Якщо воно для мене неприйнятно, як би я там жив? Як виїжджав, перед Мелітополем були бої. Я забрав дітей, онуків - і поїхав. З житлом зразу були проблеми. Зараз наче знайшли квартиру, живемо вже рік без переїздів. 

Коли жили у себе, там було все своє. А потім зібралися на швидку руку. Перший час треба було дітям вдітися, взутися і їсти – такі були побутові незручності.

Ми у Запоріжжі, щоб недалеко від дому. Надіємося, що колись воно закінчиться… Хочеться ж повернутися додому, а там - хто знає, як воно може повернутися. Поки живемо такими думками в очікуванні чуда. 

Дочка з зятем у Дніпрі живуть, а онук і його жінка - зі мною. Зараз сестра і брат працюють, у відрядження їздять, не завжди дома. Буває, збираємося, живемо в одній квартирі.

Так всі згуртувалися, по цей день допомагаємо, хто чим може. Раніше не вірилося, жили кожен сам по собі, а війна наче всіх згуртувала. Приємно здивувало, що люди досі віддають останнє, щоб тільки прийшла скоріше перемога. Сподіваємося, що це буде скоро. Хоч би скоріше, щоб люди не гинули. Хочеться бачити, як онуки живуть. Ми доживемо свій вік, за внуків зараз найбільше переживаю: вони ще малі, в них все життя попереду.