Мені 72 роки, а мамі 94, обидві хворіємо. Я доглядала за нею.  Жила в селі Нижнє Луганської області. Довелось поїхати, тому що там неможливо. Дочка приїхала і мене з бабусею перевезла у Дніпро. 

Там снаряди летять і летять. Скло з вікон посипалось, все двигтіло. Люди ходили в бомбосховище, а у нас немає. Вони стріляли і стріляли. Ми виїхали, тому що там немає зв’язку і немає нічого. Там дуже страшно. Всі роз’їхались, і як хочеш, так і виживай. У нас немає ні картоплі, ні цибулі - немає ніде нічого. Ми такий шок пережили, що не передати. 

У нас ще в 2014 році почали стріляти, але тоді воно швидко закінчилось. Хата почала руйнуватись. Цегла потріскалась, полопалась. Я стояла біля столика, і як вдарить - хата затряслась! В мене все похололо  всередині.  Зараз там взагалі страшно. 

В Росії люди живуть і не розуміють, що це таке. Це пережити потрібно, тоді зрозумієш. Дай Бог, щоб нікому не пережити таке. Дай Бог повернутись додому. 

Їсти нічого було. Світла не було і зв’язку ніякого: ні до дочки, ні в лікарню не подзвониш. Їздив лікар, щоб пораду якусь дати. Ліки не купиш, і їсти нічого. Крупа була, але ж саму крупу не будеш їсти. 

Ми потім зателефонували дочці, і вона передала сумку з продуктами. Ото радості було! Потім люди почали виїжджати, і ми в кутку залишились самі: ця лежача сліпа, не ходить, і я слаба. Мені 72 роки, а вмирати не хочеться, ще хочеться пожити. 

Потім дитина моя приїхала і сказала, щоб через 10 хвилин були в машині. Якщо через 10 хвилин не вийдете, я розвертаюсь і іду геть. В мене сумки були зібрані, що змогла, схопила. Телефони залишились на столі. Тепер там хати відчинені, що хочуть те й роблять.

Зараз живемо під чужим дахом. Зараз зима буде, а у нас немає одягу, взуття. Потрібно все це купити, бо зима на носі, і я не знаю, що буде далі. Як ми будемо виживати - не знаю. Донька з зятем в шоці, втратили роботу. Кожен день переживаю. Нічого не знаю, я в постійному стресі і не знаю, як завтра буде. 

Якби війна зараз закінчилась і повернутись додому, щоб я дома була. Коли вона закінчиться - тільки Бог знає. Там, вдома, ЛНР - люди паспорти змінюють, пенсії дають, але як на них вижити? Потрібно купити памперси, ліки. Я сама хворію, вона хворіє, потрібні ліки і потрібно за щось їсти. Там зараз - ні вугілля, ні світла, і люди голодують.