Клементьєва Катерина. Енергодарська гімназія №7

«Війна. Моя історія»

Лютий 2022року. Повідомлення про масштабне вторгнення російських військ на Україну змінило моє життя. Мрії, щастя, плани на майбутнє розбиті в один момент. Жахливий сон, який перетворився на фільм –жахів. В пам’яті постійно вспливають кадри першого тижня війни: перелякані очі дітей на уроках 24 лютого, прийом біженців в стінах рідної школи, сирени, сльози прощання, участь в акції супротиву на в’їзді в місто, допомога бійцям оборони. А головне, що це помилка, скоро все закінчиться, в місто, де розташована найбільша в Європі атомна станція, вороги не прийдуть, такого бути не може…

Але в ніч з 03 березня на 04 березня всі сподівання розірвалися. Захват станції, обстріли атомної та міста, повідомлення про загиблих захисників. Ніч, яка змінила не тільки нас, мешканців міста, а й всього світу.

Наступні кадри стають реальністю окупованого міста: машини з літерою Z та V мчаться по вулицях, озброєні солдати з автоматами по всьому місту, перелякані люди, захоплені та зачинені навчальні заклади, агітаційні плакати, які визивають лише відразу. І ненависть загарбників до всього українському. А влітку – перші обстріли міста Нікополь та прилеглих теріторій на правому березі, вікна тремтять від пострілів і вдень, і вночі. Суцільний жах…

Як в калейдоскопі, змінюються жахливі картинки: перевірки документів, знищення українського зв’язку, обшуки квартир, місто без світла і газу, їжу готуємо на вогнищах у дворі (і це в місті, де дві електричних станції), зупинка станцій, провокації, приниження за те, що в тебе український паспорт, неповага до всіх мешканців міста. Ховаєш все українське: прапори, символіку, вишиванки. Порожніють квартири: друзі, колеги, учні, сусіди та рідні виїжджають на підконтрольну теріторію з думкою про скоріше повернення.

Місто напівпорожнє. Місто, в якому лунав дитячий сміх, гуляли радісні люди, перетворюється на місто без щастя. Боляче! Жахливо!

Спасає в цій темряві єдине – надія, що скоро нас звільнять, все закінчиться, люди повернуться. Спасає робота! Таємно, по ночам. Дистанційні уроки, очі дітей, які говорять про трагедію кожного, але очікують від тебе підтримку та допомогу; їх роботи, які надсилаються з різних куточків світу та дають сили жити; малюнки, які відтворюють майбутнє України. В такі моменти розумієш, що праця наша в окупованому місті потрібна не тільки дітям, а й мені. Мені, мабуть, більше, щоб пережити всі жахи, вистояти, мати сили підтримувати близьких, не втратити віру в визволення міста.

Гортаються дні, тижні, місяці! В неспокійних снах знову бачу щасливе місто, людей, які вільно гуляють затишними вулицями, жовто – сині прапори, чую українську мову. Рідну школу та клас, учнів за партами, і себе з крейдою в руках і новий запис на дошці «МИ ПЕРЕМОГЛИ!!!!», «Україна», «Перемога».

Але, прокинувшись, розумієш, що жах не зник, треба витримати окупацію, мати сили підтримувати близьких, посміхатися дітям під час проведення уроків. Вірити в майбутнє України! Вірити в перемогу! Вірити в наших людей! Вірити, що настане день, коли на площі міста, біля пам’ятника Т.Г.Шевченка, зберуться щасливі енергодарці, зберуться в вільному українському місті, щоб відсвяткувати перемогу в цій жахливій війні.