Тобула Ярослав, 10 клас, ліцей №1 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе – Сергієнко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Немає нічого гіршого для мами, ніж бачити сльози своєї напівголодної, а то і зовсім голодної дитини.
— А ми що будемо сьогодні кудись їхати? — запитує підліток матусю, яка збирає поспіхом речі, що вціліли після вранішнього прильоту.
— Так, моє сонечко, та ми не надовго. Ось тільки трішки стихне і повернемося, — засмучено прошепотіла матуся.

А куди їхати, де наразі безпечніше, адже вся країна нині потерпає від ворожої навали? Навіть братам нашим меншим живеться, прямо скажемо — не солодко.

Господарі часто залишають своїх улюбленців напризволяще. Сьогодні був приліт на сусідній вулиці. Постраждало кілька будинків. Люди ж, на щастя, відбулися лише переляком, але це лише в цьому конкретному випадку.

А скільки таких, що залишають по собі одні руїни й людські жертви або скалічені долі?

Куди не поглянеш — саме горе та біда, очікування, хвилювання, віра… Наші сусіди. Син захищає нашу Україну в лавах Збройних Сил, а його дружина, маленький син і старенькі батьки з нетерпінням чекають на повернення додому з перемогою, щодня переглядають новини, вслухаючись у кожне слово диктора телебачення, щоб нічого не пропустити.

Щодня молять Бога про те, щоб якнайшвидше закінчилося усе оце жахіття, рідна кровиночка повернулася додому жива й неушкоджена.

Як уже хочеться, щоб стихли вибухи довкола. Знову повернулися сонячні ранки із запашною кавою на ґанку рідного дому, сюрчання коників у росяній траві — і усе це під мирним українським небом, де не літають безпілотники, не свистять кулі і не плачуть матері, проводжаючи у вічність своїх дітей… Як хочеться прокинутися зранку й привітатися словами: "Доброго ранку!" Але щоб це були не пусті слова, а ранок був дійсно добрим, як і день, і вечір, а особливо ніч.

Хочеться вдивлятися в зоряне небо місячної ночі без побоювань, що там з'явиться щось страшне і знову наробить людям біди.

Усе зруйноване відбудуємо, посадимо нові сади, але ніхто і ніколи не зможе повернути втрачене людське життя.

— Мамо, а чому бабуся увесь час така засмучена? — запитує маму семирічний хлопчик.
— А це все тому, мій янголе, що вона пригадала миті, коли були всі разом, обідали-вечеряли усією родиною за спільним столом, і все у нас було добре.
— То, мамо, невже ми вже ніколи не зможемо жити спокійно?
— Зможемо, синку, ще й як зможемо, адже на варті нашого спокою цілодобово стоять наші незламні і безстрашні Збройні Сили України. Вони в жодному разі не допустять неприйнятного для нас розвитку подій.

Тож для того, щоб наблизити нашу перемогу, потрібно всім згуртуватися і допомагати нашій армії хто чим може, адже тільки спільними зусиллями ми зможемо подолати ворога і відвоювати жадану свободу і незалежність України! Тримаймося! Все буде Україна!


— Слава Україні!
— Героям слава!