Білоножко Марія, 10 клас, Великодальницький ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе – Парубіна Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24.02.2022. Дата, яку, без сумніву, запам'ятає кожен українець. Найстрашніший день — початок війни. Ніч, коли ми чули перші вибухи, коли бачили танки та зброю, коли молилися, аби вижити. Засинаючи, ми планували завтрашній день, хтось переживав через роботу чи навчання. Але ніхто й подумати не міг, як ця ніч змінить життя українців.

5.00. Я прокинулася через метушню батьків, не розуміла, що трапилося. Коли запитала в мами, чому збирає речі й куди їх несе, вона сумно відповіла, що розпочалась війна.

Була налякана, але мовчки їй допомагала, почала обдзвонювати близьких. Тато був у цей момент на роботі, уже поспішав додому. Коли ми вийшли на вулицю, то побачили, що татусь їде між танків. Острах пробіг по моїх жилах. Це було вперше, коли я бачила стільки танків наяву.

Згодом усі родичі зібрались у нашому підвалі. Ми обговорювали все, що трапилось, радилися, утішали одне одного, і просто не могли повірити в те, що сталося.

Сьогодні вже більше, ніж два роки, як українці живуть у постійній тривозі. Скоро мине 1000 днів ганебного повномасштабного вторгнення російських військ на територію України.

Спочатку президент-агресор оголосив про "спеціальну воєнну операцію", а вже за кілька хвилин Україну пронизували ракетні обстріли. Їх вислови «візьмемо Київ за три дні», «такого народу не існує», слава Богу та ЗСУ, не справдилися.

Росія — це недодержава, яка завдала моїй мирній країні гіркого болю, непоправних втрат, море сліз та горя! Та стійких, волелюбних українців-патріотів, їх козацький дух не залякати погрозами недолугої московії!

На щастя, Україну підтримує майже увесь світ, країни ЄС та НАТО допомагають нашій армії. Усі громадяни України, об’єднані спільною жагою до перемоги, донатять, збирають кейси із потрібними речами та їжею, а волонтери, які їздять по гарячих точках, передають нашим героям. Я теж неодноразово брала участь у благодійних акціях та допомагала влаштовувати їх. Переконана, що разом ми подолаємо ворога!

Час плине, війна продовжується, а як хочеться жити в мирі та спокої, насолоджуватися, як і раніше, життям, а не звикати, на жаль, існувати поруч із війною.

Моя родина дуже любить риболовлю. Якось у вихідні дні ми поїхали на річку з друзями сім'ї. Усе було чудово до першої тривоги. Увечері сиділи в невеличкому будиночку і розмовляли з подругою, милуючись річкою. Згодом мій погляд зупинився на яскравому миттєвому світлі над нами. Декілька секунд — і приліт за декілька кілометрів від нас. Ми злякались і впали на підлогу, закривши вуха. На щастя, у нас тільки посипалося скло, але всі живі. Цю риболовлю пам'ятатиму завжди.

Також не зникає із пам’яті й гудіння шахедів, які пролітали неподалік мого будинку. Зараз дуже важко як морально, так і фізично, але ми живі завдяки тим сміливим, сильним та мужнім героям, які кожного дня захищають нас.

Прикро дивитися на те, що зараз коїться. Порушуються ворогом правила ведення війни. Відбувається справжній геноцид українського народу. Армія країни-агресора, яка вважається однією з найбільших, воює з армією в понад шість разів меншою, проте Україна гордо протистоїть. Ось в чому наша сила — єдність! Звісно, це коштує життя багатьом військовим та й цивільним людям також.

Війна спричинила тотальні руйнації українських територій та страждання їх мешканців, мільйони людей змусила покинути рідні оселі та виїхати за кордон.

Вірю, що Збройні сили України, наші керманичі, увесь народ та міжнародна спільнота зупинять війну та відновлять мир. У 1991 році Україну офіційно визнано самостійною державою, тому не "малороси", а незалежні українці, відстоять свої території та виборють перемогу.

А «хто взяв меч, від меча й загине»!
"Борітеся — поборете, вам Бог помагає!"
Дякую за можливість жити і вчитися під захистом.
Слава Україні! Героям Слава!
Вічна пам'ять загиблим. Герої не вмирають…