Потапов Георгій, Фаховий коледж зв’язку та інформатизації, група З-12

Вчитель, що надихнув на написання есе – Борик Ірина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Георгій, мені 15 років. Я народився і виріс у Скадовську, Херсонська область. До 24 лютого 2022 року це було тихе, затишне місто біля моря. Але того дня наш світ змінився назавжди. Вибухи, окупація, страх — це стало новою реальністю.

Вранці 24 лютого ми прокинулися від гучних звуків, схожих на грім. Моя родина з острахом дивилася новини, де повідомляли про повномасштабне вторгнення Росії.

У місті швидко з’явилися російські війська, і життя почало змінюватися. Спочатку все було як в тумані — ми боялися виходити на вулиці, бо навколо було багато військових. Люди зникали. Я пам’ятаю, як одного разу вночі забрали нашого сусіда, який відкрито підтримував Україну. З того дня ми більше його не бачили.

Через чотири місяці після початку війни ми з родиною вирішили тікати. Мама й тато довго думали, як це зробити, адже блокпости і перевірки були всюди.

Ми знайшли надійних людей, які допомогли нам виїхати до Одеси. Це була небезпечна подорож — кожен блокпост міг стати для нас останнім. Ми бачили, як інші машини розвертали або затримували, і кожна зупинка була напруженою. Коли ми нарешті дісталися до Одеси, зітхнули з полегшенням. Тут ми були вільні.

Одеса зустріла нас гучними сиренами та небезпекою, але після окупації навіть це здавалося легшим.

Я почав навчатися в школі онлайн, познайомився з іншими хлопцями, які також втекли з окупованих міст. У кожного була своя історія. Мій друг Андрій, який приїхав із Херсона, розповідав, як їх розганяли під час протесту, і як його батька затримали. Його тоді відпустили, але страх не покидав їх довго.

Ми часто згадували, як було "до війни". Я сумував за Скадовськом — за його вулицями, запахом того повітря, за друзями, яких я там залишив.

Однак війна навчила нас цінувати життя і кожну мить, яка раніше здавалася буденною. У новому ліцеї, до якого мені прийшлося перейти, я знайшов собі нові знайомства та друзів, які до мене відносилися як до своєї людини.

Минуло вже 1000 днів з початку війни. Майже три роки страху, втрат, але й надії. Ми всі мріємо повернутися додому, але Скадовськ досі під окупацією.

Батьки часто говорять про те, як ми будемо жити після війни. Я не знаю, коли це станеться, але вірю, що Україна переможе і наш дім знову стане мирним.

Мій шлях за ці 1000 днів — це шлях багатьох українців. Ми втратили домівки, але не віру в перемогу. Кожен із нас живе з надією, що одного дня знову побачить рідні міста вільними, такими, як вони були до цього жахливого дня. Війна змінила нас, зробила сильнішими, але найголовніше — вона навчила нас боротися і вірити в майбутнє.