Я працювала на комбінаті Ілліча у проєктно-конструкторському відділі начальником бюро. До пенсії залишалося два роки. Мали квартиру, дім, хорошу роботу. Наш дім на Лівому березі, а квартира - в центрі.
24 лютого ми прокинулись від вибухів. Цього дня навіть попрацювали дистанційно. Навіть згадувати страшно про все це. У перші дні ми сподівалися, що все буде, як у 2014 році. Ми тоді теж постраждали. Жили тоді біля "Східного": і школу тоді розбомбили, і будинки навколо. Пам'ятаючи те, що було, ми з чоловіком і донькою-студенткою переїхали до центру у квартиру. У нас там жив батько літнього віку. Певний час їздили додому годувати тварин. А потім перекрили Лівий берег, і ми залишилися в центрі.
5-6 березня ми намагалися виїхати в бік України, але зелені коридори не відкривали. Виїхали ми 15 березня на свій страх і ризик, коли вже бомбили так, що у нас квартира ходором ходила, падали люстри, вибило двері. Квартира була на вулиці Хмельницького, прямо біля пам'ятника афганцям. Ми схопили все, що могли, взяли дідуся 89-річного. Машина з вибитими вікнами стояла на подвір'ї. Був мороз -10. Їхали ми три доби. Повз блокпости ми проїжджали зусиллям волі. Зціпили зуби і мовчали.
Найбільші труднощі були під час евакуації з Маріуполя. Ми виїжджали під жахливими бомбардуваннями, чоловікові навіть посікло одяг і обличчя - міна вибухнула на подвір'ї. Добре, що чоловік ніс набиті ковдрами сумки: всі уламки туди потрапили. А чоловіку, який ішов поруч, відірвало руки. Можу сказати, що це був найстрашніший день для нас за всю війну. Іще одного разу ми прокинулись, бомбили всю ніч, а у домі поряд на проспекті Миру не було трьох поверхів: їх просто знесло. Людей ніхто не рятував.
З водою були величезні проблеми. Ми збирали з усього будинку пляшки і їхали по воду до джерела - туди, де мечеть. Одного разу приїжджаємо, а мечеть, паркан і машини стоять розбиті, розбомблені. Кров навколо. Окупанти стріляли по джерелах. Це було дуже страшно.
Була відсутня каналізація. Дім старий, каналізація забилась відразу. Без води було дуже складно.
Три доби ми добирались через блокпости. Окупанти знущалися, як могли. Коли ми побачили наших, це не передати словами які були емоції. Люди всі голодні були, а наші відразу запропонували їжу. Найперший приємний момент - коли ми їхали, нас зупинили наші. Ми відкриваємо вікно, а вони дають якісь консерви, хліб, булочки, напої. Це було неймовірно зворушливо. Коли ми вибрались із Маріуполя і вперше переночували у Запоріжжі, я думала, що я - в раю.
Ми їхали в Одеську область, а там почали давали гуманітарну допомогу. Це було дуже доречно: ми виїхали практично без нічого. Потім переїхали в Одесу, там почали відвідувати хаб ЯМаріуполь. Дуже нас там підтримують хлопці і дівчата, які там працюють.
Мої всі живі, але в моральному плані складно: спати не можу, від будь-якого звуку мене трусить. Уже рік минув, але я досі сплю зі снодійним.
У моєї подруги вбили чоловіка і тітку. Чоловіка розстріляли чеченці за те, що допомагав "Азову", фінансував машини. Батька вбили. Вона поховала трьох членів родини.
Роботу за фахом я тут знайти не можу, а чоловік працює.
Я впевнена, що війна незабаром закінчиться нашою Перемогою. Я дуже хочу додому. Квартира наша згоріла повністю, дім частково постраждав. Хоч дах цілий. Вірю, що повернемося обов'язково у наш рідний Маріуполь. Відбудуємо місто і будемо там жити.
