Це дуже страшно згадувати. Ми були вдома, чули вибухи. В іншому районі міста літали літаки і скидали бомби. А коли вже це дійшло до нас, вимкнули газ, воду, світло - взагалі не було нічого. 

Одного разу ми пішли до джерельця набрати води, і там нас з дочкою поранило: дочку в руку, мене - в ногу. Пробило ногу наскрізь. Мене врятувало те, що поруч поліція вантажила речі і ліки. Дай Бог здоров'я тій жінці, яка зашила мені рану. Ходити я не могла.

Мене відправили в бункер, і там я пробула місяць. Я нічого не знала ні про доньку, ні про онуків. Через місяць мене там знайшов онук. Забрав мене на завод Ілліча - я там ще місяць пробула. Одна родина виїхала, і я в їхній квартира перебувала місяць. Пізніше вони повернулися до Маріуполя, й мені довелося шукати нове житло.

З великими труднощами я добралась до Запорізької області - там у мене сестра живе. Ще місяць я прожила там і вирішила повернутися в Маріуполь, щоб оформити пенсію. Жити на щось потрібно було. Я там оформила пенсію і дізналась, що моя донька виїхала в Польщу, а потім повернулася в Україну, у Чернівці. Будиночок мій у Маріуполі розбомбили, нічого не залишилось. А доччин будинок залишився, там я і жила. Але не було ні вугілля, ні дров - виживати було неможливо. Донька знайшла перевізника - я поїхала з ним до Польщі, а потім добралась до Чернівців. Ми живемо на квартирі, а що далі нас чекає лише Бог знає. 

Психологічно дуже складно. Вже рік минув від нашого поранення, а я не можу спати. В очах усе стоїть: вибухи, крики, весь той жах, який нам довелося пережити.

На мою думку, війні кінця-краю немає, але сподіваємося на краще.