Мені 49 років, у мене четверо діток. Ми в Степногірську жили, там же і війну зустріли. Потім я діток вивезла до старшої доньки в Запоріжжя, а згодом почали Запоріжжя бомбити, і ми поїхали додому. Але стало і до нас прилітати, тому ми виїхали знову до Запоріжжя. Зараз живемо в модульному містечку. 

Квартиру орендувати не можемо, тому що я працюю одна. Важко, звісно. Ціни підіймаються. Додому повернутися не можемо, тому що там обстріли сильні. 

Чоловік туди їздить і каже, що дуже стріляють. А ми сьогодні зранку чули вибухи в Запоріжжі. Але живемо тут, навчаємося, працюємо. Життя триває. Живемо, як можемо. Всім хочеться додому, але нічого не вдієш. Будемо вірити, що настане наша перемога. Чекаємо на перемогу.

Найбільше шокує, коли діти гинуть. Це найгірше. Та й наші хлопці теж. Переживаємо за всіх. Хочеться, щоб війна закінчилася швидше, але мені здається, що не все так швидко робиться, як нам хотілося б.