Кибало Тетяна Петрівна, учителька української мови та літератури Ганнопільського ліцею

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже тисячу днів триває повномасштабна війна, у яку так не хотіла вірити, про яку казала старенькій сусідці, що не допустять у сучасному світі такого жахіття. Що людство винесло уроки з Другої світової, і не може бути повторення.

І ось третя воєнна осінь… Скільки горя, скільки втрат, скільки болю?!

У січні буде рік, як померла тьотя Надя, яку я заспокоювала, що не буде війни, яка щоранку щиро молилась і просила в Бога щасливої долі дітям і онукам, яка проклинала путіна і його поплічників.

Вісімдесятилітня проста сільська жінка краще розумілась на світовій політиці, ніж я, людина з вищою освітою. Я до останнього , допоки звуки вибухів не розбудили рано - вранці 22 лютого, не хотіла вірити в можливість повномасштабного вторгнення.

Тепер думаю, чому ми (бо я не одна така) до останнього вірили? У що вірили? На що надіялись? Якби країна готувалась до війни, не наважились би на нас напасти? Та до чого тепер ці якби? Оце наше якби знаття… Оці наші національні ознаки, які висміював Остап Вишня :

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось то воно буде!

5. Я так і знав

заважають нам бути рішучими, впевненими, сильними, надихають наших ворогів.

Що сталось, не змінити. Як тепер жити далі? Переконую дітей, що необхідно вчитися, що це наш фронт. Тривоги вибивають з колії, думаю за найрідніших, з острахом читаю новини.

Тільки з’являюся в мережі, відразу відслідковую, коли хто був, бо щоразу не буду дзвонити, щоб не казали: «Не панікуй!»

Помалу звикаю й до тривог, учуся з цим жити. Працюю, доначу, молюсь, вірю в наших захисників, надіюсь ще пожити в мирній демократичній незалежній економічно розвиненій Україні.