Мені 40 років. Я з села Нововасилівка Покровського району. У квітні ми звідти виїхали, тому що не стало нашого села. Будинку зовсім немає, і не те що нашого, а немає ні одного вцілілого будинку. Зараз ми мешкаємо як переселенці в селищі Водянському у Покровському районі. Ми втратили все.

З першого дня це був просто жах! Це все наче зависло в одному часі, в одній миті. Ми стільки бачили обстрілів і всього, що навіть згадувати не хочеться.

Звісно, ми виїжджали, бо був обстріл села. Ну ми якось всі надіялись, а раптом пронесе. Ніхто ж не хотів виїжджати - люди тут жили все життя. А потім, як почався обстріл, ми зібралися і виїхали. 

Звісно, було важко виїжджати: на полях все вибухало, по дорозі снаряди стирчали. Це таке жахіття, не хочу згадувати.

І я з чоловіком, і моя мати, і сестра, і донька моя - ми всі залишилися без житла, без роботи. Слава Богу, що ми всі живі і здорові. Слава Богу, понаходили роботи, отримуємо переселенські виплати. Дають гуманітарну допомогу. 

Тут, де ми зараз живемо, люди не бачили того, що бачили ми. Ми бачили все це горе. Ми у всьому намагаємося шукати позитив. Для нас - день пройшов, всі живі-здорові - і добре. Будемо надіятися, що скоро все скінчиться, і ми будемо жити як до війни, а то і краще.