Мені 40 років. Я з селища Покровського Нікопольського району. 

24 лютого я на роботу їхала – дуже страшно було. До того, як почали Нікополь бомбити, ще було нормально. Коли до нас не доходило, то було більш-менш, а коли почали вже Нікополь бомбити, то напряжно стало.

Все шокувало: вибухи чути, бачити ці руйнування. Сама війна - це страшно.

Коли вже почали по Нікополю бомбити, тоді і ми вирішили переїхати в місто Покров. Невістка з дітьми виїхала до Польщі, багато родичів по Україні роз’їхалися. 

Ми ще не повернулися. Я зараз у декретній відпустці. Приїжджаю іноді додому, але страшно: наш дім - на самому березі Каховського водосховища, то я поки не повертаюсь. 

Щоб уникнути психологічних проблем, на дітей відволікаюсь, новини практично не дивлюся.

Сподіваюсь, що перемога буде десь через два чи три місяці. Ну, принаймні, до осені. Майбутнє уявляю, в першу чергу, без війни. Будемо відбудовувати все, що росіяни розбили. Я думаю, що в нас в Україні такі люди, що все зроблять для свого майбутнього, і все буде добре.