Валентина дуже переймається долею українських військових і намагається допомагати, чим може

Мені 74 роки. Я мешканка села Покровського Нікопольського району. Чоловік помер три роки тому. Молодший син воює, а старший поїхав на заробітки десь шість років тому. Молодша невістка з онуками виїхала до Німеччини, а старша поїхала аж до Канади. Я тут залишилася сама. Маю гарних сусідів і багато клопоту від цієї триклятої війни. Сина вже було поранено. Після цього в нього негаразди зі здоров’ям. Він при військовій частині. 

Стоїмо в чергах то по гуманітарку, то по воду. У нас немає ні питної, ні технічної. Нам привозять у бочках. Люди швидко розбирають. Маю господарство, город, сад. Усе доглянуте. До війни приїжджали хлопці з невістками, труїли шкідників, підрізали гілки, косили траву, садили город. У нас був повен двір веселощів. Робили заготовки на зиму. А як почалася війна – я винесла майже все зі свого підвалу. 

Зараз підтримую всім, чим можу. І на дрони допомагаємо збирати. Тільки не всім підряд, а цілеспрямовано. Зараз переважно допомагаємо тій частині, де знайомий хлопчик служить. Вони і свою зарплатню туди кладуть, бо кажуть, що без дронів вони «сліпі». 

У мене тут гарні сусіди. Вони нас дуже підтримують. Мій молодший син, який служить, переніс дуже складну операцію на легенях. Я його відмовляла повертатися на службу, а він мені: «Мамо, а хто ж піде? Тут немає здорових хлопців». Зараз у нього великі проблеми зі спиною, тому він служить, але не на передовій. Телефонує щодня, то мені спокійно. А тоді він був під Бахмутом. Трохи повоював – і в госпіталь одразу.

Я замкнена людина. Рідко куди виходжу. Стараюся менше спілкуватися. Коли дають гуманітарну допомогу, то це для мене стрес. Я спочатку навіть не ходила по неї. А потім мене подруга вмовила. Зараз нова проблема: немає води. Але мені сусід провів зі свердловини.

Коли я бачу військового, то думаю: «Хіба ж варто було розпочинати таку війну на знищення нашого народу?» Це якийсь жах. Я навіть не можу описати цього словами.