Уразова Крістіна, 15 років, учениця 10-го класу Синельниківського ліцею № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе: Араф’єва Любов Гаврилівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Так хочеться насамперед згадати про той мирний вечір... У моїх думках вимальовуються неперевершені картинки, неначе відчуваю щасливу та усміхнену Україну. Увечері 23 лютого в моїй домівці панувала, як то кажуть зараз, «тиша». Та в деяких словах мами й тата вже була нотка невідомості.

Настав ранок, і я почала збиратися до школи. Але через декілька хвилин мама попросила мене зайти в кухню. У той момент такий рідний і теплий погляд змінився, вона взяла мою руку і сказала: «Доню, почалася війна». Мама поспішала на роботу, тому для особистого спокою і моєї безпеки дала мені кошти, аби я поїхала до бабусі з дідусем.

З того дня минуло вже понад 7 місяців, та важливо зазначити, що моя історія ні на хвилину не похитнулась, так само як не похитнулась уся моя родина, адже все життя в кожному з моїх рідних я спостерігала силу. Аналізуючи сьогодення, я вважаю найкращою нематеріальною цінністю суспільства Правду. Так, у нашій родині споконвіку головним законом була Правда, причому Правда з великої літери . І, якщо чесно, не знаю, збіг думок чи якийсь випадок… Хоча неправильно. Не може бути ніякого випадку. Це саме патріотичний дух та національність співставляє закон моєї Батьківщини з усім особистим життям цілого роду мого. Я навіть помітила таке: іноді, коли спокій полишає наш район і чутно потужну роботу супергероїв ППО, то моя маленька сестричка, мабуть, зовсім не лякається, бо… Ми разом! Ми сильні!

Безперечно, за цей час немало корективів увійшло в моє життя. Проте, незважаючи на сум або відчай, я можу з усмішкою поділитися цікавими або звичними для когось речами.

Як уже зазначалось, я довгий час перебувала в селі у бабусі з дідусем, і уявіть, як кожного світлого весняного або літнього ранку Крістіна тренується: бігає під звуки сирен, гул гармат, який гучно доносився зі сторони Запорізької області. Однак, не покладаючи рук, я досягала не тільки духовної сили, а й гарної фізичної форми. Далі за планом у мене було відвідування басейну, оскільки наші моря, на жаль, «скривавлені агресією ворога» − та й там годі шукати спокою! А що не так з басейном? Плаваю, значить, я... А в небі просто наді мною три розвідувальні безпілотники літають. «Відчайдушна! Ти ж ризикувала своїм життям!» − сказали б ви. Та все я розуміла, але так не хотілося вірити, що це повномасштабне вторгнення в мою Україну, що гинуть люди, що світ уже не той. Я все більше усвідомлювала, що війна торкається кожного з нас абсолютно всюди. Дякувати Богу за моє благополуччя, за мир у моїй родині.

Я просто не можу змовчати про те, що дійсно хвилює щодня-щоночі. По-перше, батьки завжди спрямовують мене до щирості, співпереживанню та сердечного добра. По-друге, дуже часто в моїх думках з величезним жалем виникає питання: «Якого біса Велична Українська врода відчула хоч краплю плачу?!». Боже, правда за нами! Я щаслива, що народилась українкою!

Згадую прекрасну подію… Моя сім’я тоді відчула щастя. Це було відносно недавно, як могутній полк «Азов» на своїх плечах переборов долю! Команда президента разом із усім українським народом, несучи добро в молитвах, повернула дуже багато героїв додому. Правду мені бабуся сказала: «Радій за інших, як за себе, втілюй віру на діла!».

На сьогодні я маю повне розуміння слова «мир». Як на мене, мир − це життя. Це миті, коли ти можеш вдихнути радість із повітря. Навіть у різних суперечках розуміти, ким ти є, та поводитися щирим і чесним українцем. Твій особистий мир живе завжди, головне − щоб ти вмів жити.

Я так вірю у швидку перемогу, тому що серцем відчуваю характер України.