Іван Поліщук, 14 років, учень 9-А класу «Навчально-виховного комплексу №106

Вчитель, що надихнув на написання есе: Соколянська Любов Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна почалась 24 лютого, в цей день у мене повинні були проводитися змагання з боксу, на які я дуже прагнув потрапити - для мене це дуже важливо. Коли я прокинувся, мій ранок відрізнявся від інших тільки смутою на обличчях батьків.

Протягом дня нам потрібно було збирати речі, необхідні в екстремальній ситуації, ми з братом та сестрою не розуміли, навіщо ми повинні це робити і яка в цьому необхідність, але вибору не було.

Ситуацію я усвідомив, коли пролунали перші вибухи в місті. Страху, більшого ніж у той момент, я не відчував ніколи у своєму житті. Після того дня нам було заборонено підійматися на другий поверх будинку, ходити по дому під час сирени та гуляти за межами двору. Зупинили роботу всі секції, навчання перервалося несподіваними канікулами, від яких не було ніякої радості.

Усі дні перетворилися на постійні хованки у підвал, перевірку новин у бажанні побачити хоч щось, що допоможе заповнити пустоту в душі, розібратися з думками. Деякий час була надія, що це скоро скінчиться, але після сотого дня супротиву жорстоким загарбникам зовсім опустилися руки. Найжахливіше було читати про злочини та неймовірні для людського розуму вияви жорстокості, які були скоєні на рідній землі.

Здається, що боремося ми не із іншими людьми, а з жахливими істотами, яким зовсім не знайомі почуття, лише жага до вбивств і крові.

Напевно, якби не об'єднання сил нашого народу, ми б не вистояли і дня. Героїчні вчинки наших людей не перестають вражати. У цей час болю для України, кожна людина важлива, як ніколи. В мене зараз лише одне бажання - знову відчути МИР. Мир - це спокій, який ти відчуваєш у будь-якому місці: вдома, у школі, на вулиці. Коли ти можеш знаходитися на відстані від своїх родичів і не турбуватися про їх життя, коли ти дивишся соціальні мережі, і в тебе не з'являються повідомлення із застереженням про небезпеку.

У ці важку годину, головне. пам'ятати про одне – надія є завжди.