Щур Ростислав, 16 років, учень 11-го класу Межівського ліцею №2 Межівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ковалевська Оксана Леонідівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Межівщина – степова Еллада Дніпропетровщини, рубіж, який знаходиться поруч там, де йде протиборство між життям і смертю, добром і злом, світлом і темрявою, свободою і неволею, брехнею і правдою, вірою і зневірою… Хтось, можливо, думає, що це перебільшення. Ні, це реалії сьогоднішнього життя.

Що стало причиною цієї боротьби!? Війна, про яку ми знали, гортаючи сторінки підручників, переглядаючи історичні фільми, слухаючи розповіді рідних, думаючи, що цього жахіття більше не буде. Але…

24 лютого. 6 година ранку. Телефонний дзвінок. Чую схвильований і тихий голос мами: «Так це правда!!» На душі мені було неспокійно. Я чекав повідомлення про те, що сталося, чому такий ранній дзвінок. Зайшла мама і сказала: «Телефонували зі школи, сьогодні навчаєтесь дистанційно». «Чому?» - запитав. Мама стояла непорушно, а потім додала: «Синку, війна!» Перше, що я зробив – почав швидко переглядати соціальні мережі. «Невже це правда, невже до нас прийшли найжорстокіші випробування і нелюдські страждання, колосальні жертви і скалічені долі..». Від таких подій почали стискати груди, а мозок відмовлявся розуміти і вірити в те, що зараз відбувається.

Для мене особисто та моєї родини цей день ознаменувався тривогою, відчаєм, розпачем та безсиллям щось змінити.

З початку вторгнення на нашу територію російських військ мій батько без вагань вступив до лав Збройних Сил України. Він сказав коротко: «Хто як не ми самі станемо на захист нашої Батьківщини». Я розумів його слова, але так не хотілося відпускати. У мами на очах сльози, але вона намагалася посміхатися, щоб не засмучувати тата. Мене він пригорнув і сказав: « А ти, синку, тримай свій фронт – навчайся, будь опорою для мами». Хвилини прощання були дуже тяжкими.

Я зараз ще більше переконуюсь, що війна – це руйнівна сила, але вона об’єднує людей у ​​єдиному пориві проти спільного ворога. Кожен син, батько, чоловік, дідусь, які стали на захист рідної землі, – нескорені воїни світла, завдяки яким ми маємо змогу спокійно лягати спати вночі і зустрічати ранок наступного дня.

Дні сьогодні здаються похмурими та одноманітними: звуки повітряної тривоги, ракети у небі, гучний звук літаків, які пролітають так низько над хатами, що здається, ніби ти можеш доторкнутися до них рукою, багато військової техніки, люди у формі. Таким життям живе наша ненька-Україна.

Найбільш приголомшливим в усьому цьому є те, що в цій війні гинуть і ще загинуть ні в чому не повинні мирні жителі, серед яких багато дітей. Тисячі наших воїнів, які полягли захищаючи Україну, нашу свободу, вже ніколи не побачать своїх батьків, дружин, дітей, а ті, у свою чергу, будуть до кінця життя оплакувати рідних серцю людей.

Не будемо падати духом. Після темної ночі приходить світанок, який приносить кожному з нас надію і віру у перемогу. Зараз нам потрібен тільки мир.

Ми ніколи раніше не замислювалися про мир. А що змінилося? Багато чого. Для мене сьогодні мир - це прокинутися не від звуку сирени, не від вибухів, не від крику та плачу, а просто відчути душевний спокій, тишу навколо та веселе щебетання пташок. Мир, коли всі рідні і близькі повернуться додому зі словами: «Любі мої! Перемога! Війна скінчилася!» Саме тоді наша Україна відродиться як фенікс, щоб стати ще сильнішою і квітучою, а ми будемо з впевненістю будувати своє майбутнє у незалежній, соборній, вільній країні.