Коли почалися військові дії в Слов'янську, ми в це не дуже вірили. Але безпосередньо нас все торкнулося 22 червня [2014 року], коли після обіду почали бомбити. Я проживав тоді з дружиною, оскільки наша донька живе за 200 кілометрів, в Троїцьку. Коли були великі обстріли, єдиним порятунком був підвал.

Бувало, що бої йшли і по півгодини, і по 40 хвилин, всяке було. Коли був обстріл, ми сиділи в підвалі, а потім сідали в машину і їхали. Так було разів зо три.

Війна є війна. Не можу сказати, що все це було, як в 1941-1945 роках, коли йшли танки, стріляли і все горіло. Але війна все одно не прикрашає, особливо в 2014-2016 роках. Ми і зараз маємо ряд обмежень. На край селища ходити не можна, з ліхтариком - не можна і тому подібне. Без паспорта - не можна. Ось такі обмеження.

Після того, як ми з дружиною поїхали, люди тут сиділи без води і світла. До сих пір не відчуваємо себе в безпеці - весь час стріляють. Виходжу в сад, а у мене немає жодного дерева, не пораненого осколками. А у мене їх 21!

Як можна почуватися спокійно? Складно сказати, що саме зараз є цінним. Життя таке, що більше думаєш не про себе. Ми якось вже звикли до обстрілу. Навіть якщо стріляють з мінометів або кулеметів, вже сприймаємо легко. Але коли починають стріляти з гармат і у нас тремтять вікна, тоді, звичайно ...

Пенсії у нас з дружиною невеликі. Я пенсіонер МВС, дружина - медик. Можна сказати, що ми вижили тільки завдяки гуманітарній допомозі. Нам видавали продукти харчування: крупи, рис, гречку, борошно.