Напевно, найстрашніше, що є в житті, це смерть близьких і війна. Згадуючи 2014 рік, проживаєш знову той страх за себе, за дітей.

В той момент одні родичі перебували в погребі, інші далеко від нас, треті поряд, але всі намагалися один одному зателефонувати, але не було зв'язку, і це посилювало страх. Родичі додзвонювалися і просили приїхати. Але ми тут народилися, тут і помремо. Це наша батьківщина, будинок, наше якесь майно.

Коли все почалося, ми відвезли дітей в Білокуракинський район, там було спокійніше. А самі повернулися додому.

Ми з чоловіком працювали на державній роботі, тому зарплата у нас була. Хоч маленька, але була. Але все вже не було, як раніше; не було великого вибору професій, коли працювали заводи, можливості вільної навчання.

Пригадую, як ми з дитиною йдемо з садка, а по деревах і повз вуха свистять кулі. Це був свист поряд. Знаю точно, що ніякі гроші і блага не замінять людині життя і його душевний спокій. Мир всім нам, дітям світле майбутнє і впевненість у завтрашньому дні. Думаю, це і є запорука здоров'я як духовного, так і фізичного.

З початку війни нас багато підтримували. Періодично на роботу приїжджав Червоний Хрест, Лікарі без кордонів. Вони ніколи не забували нас. Допомагали також церковні організації. Піднімали нам дух і давали пакети з їжею. Гуманітарні організації привозили медикаменти, миючі та гігієнічні засоби.