Заложчик Зоя, вчитель, Семенівський ліцей №1 імені М. М. Хорунжого Семенівської селищної ради Кременчуцького району Полтавської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Бережи себе… чуєш, завжди…

Якщо хтось тебе хоче зламати…

Якщо навіть життя на межі…

Ти не смій своїх рук опускати…

Галина Кушнір

− Ти як? − Жива! − Тримаєшся? − Так! − Тримайся! Дбай про своє ментальне здоров’я й допомагай тим, хто потребує…

Так майже щодня… Майже всі 1000 днів війни… Це те, що мене тримає, що дає можливість жити й виживати, планувати майбутнє. Ці діалоги. Діалоги зі своїм внутрішнім «Я». Це той «щоденник», який кожен із нас пише у своїх думках, у своїй душі. Погодьтеся: кожен!

До війни це були дуже гарні аркуші, списані акуратним каліграфічним почерком: літери розбірливі, кожне слово виважене, думки розмірені…

2013−2014-й… Перші недописані рядочки: якийсь жахливий «каламбур»!.. Ненадовго.

Оговтавшись, зрозуміли: потрібно діяти! У кожного – свій фронт! Слова подяки й пошани нашим героям захисникам дбайливо-душевно переплелися в авторських поезіях, що стали піснями: «Маки пам’яті», «Небесний Янгол», «Мамо», «Повернися живим», «Вірним синам»…

2016−2019 роки… Мої перші 1000 днів… Син підписує контракт. Донька із онуком на окупованій території. Свої хвилювання навчилася тримати в собі. Як результат – невиліковна хвороба…

Вчасне лікування, приїзд сина перед відправкою на Схід, підтримка «колег» з палати пробудили в мені оптимізм. Розуміла: потрібно навчитися з цим жити. Сила любові до моїх дітей, онука, бажання бачити їх, дочекатися ще внуків перемогли! Я гартувала душу, а з нею гартувався мій організм.

Хвороба сповільнила свій розвиток… Я знову почала писати свій «щоденник».

Кожен абзац – це маленька сповідь про пережиті події. Думки про майбутнє розсіювали розпач, короткі діалоги з «Я» мотивували. Знала: син повернеться, окупація скінчиться і все буде Україна!..

Потім була ще одна тисяча до…

2022-й – відлік нової тисячі. На чистому аркуші «щоденника» − велика чорна пляма і… знак питання. Згодом вона розпливлася по всьому тілу від гірких сліз. І не тільки в мене. Від жахіть, горя, болю кожен наступний аркуш «щоденника» зіжмаканий, залитий кров’ю й потом наших захисників…

Збираю докупи себе: маю попередній тисячний гарт. Хвороба поступається місцем іншому, важливішому. До якого часу? Сам Бог знає…

На мені: підтримка доньки й онука, які наразі ще «там», самі… Ми, усі рідні, тут. Нам легше триматися разом. Розмова з донькою в телеграмі. Її відчай. Моя розрада. Опісля – діалог із собою. Болісний, реальний, свідомий: таке життя.

Рядочки «щоденника» − хиткі, тремтливі, уперемішку з невизначеністю…

Школа… Учні… Це окремий розділ «щоденника». Тут кожна частина тільки оптимістична! Разом з дітками дбаємо про захисників! Скільки справ зроблено! Дивуюся своїм учням: звідки беруть такі оригінальні ідеї? Здогадуюся: у кожного з них свій «щоденник». І хай ще небагато аркушів у ньому списано, але ж важливо, що там!

А моя участь у цьому, мій особистий приклад сприятимуть тому, що кожен наступний буде написано набагато впевненіше, ніж попередній.

Не говорю про те, як іноді хочеться кричати на весь світ про порятунок. Інколи – не хочеться жити, бо розумієш, що день, коли припиниться це пекло, ще далеко, бо усвідомлюєш: попереду ще багато втрачених життів і твоє може бути серед них.

Через це проходить кожен, не кожен про це скаже. Хтось і вигляду не подасть.

Хочу говорити про те, що хочу як учитель, мама, дружина, подруга. Хочу, щоб у тих, хто поруч зі мною, була окрема маленька щаслива сторіночка про мене в їхніх «щоденниках». І цей спомин допомагав їм жити, творити й вірити…

Так, як вірю я, дивлячись у ясні очі моєї крихітної внучки й упевнено промовляючи до неї: «Жива! Все буде Україна!»

Від автора. У своєму есе порушила проблему ментального здоров’я, яка наразі є однією з найактуальніших в Україні. Де сама черпаю натхнення для підтримки його? У творчості… У творчості своїх вихованців! У їхніх різножанрових творах, написаних на конкурси й на уроки, − щасливе майбутнє життя у ріднім краї, найкращі ідеї для відбудови й процвітання своєї країни. І коли ти пів ночі редагуєш їхні роботи й занурюєшся у світ їхніх мрій, то  кружляння «шахедів» над будинком у цей час хоч і повертає тебе до тяжкої реальності, але не викликає паніки й страху.

Ти можеш дати собі раду. І це – важливо. А ще… Коли знайомі кажуть, що в мені померла письменниця, я відповідаю: «Ні! Вона жива! Вона − у творах моїх учнів!»