Заложчик Зоя, вчитель, Семенівський ліцей №1 імені М.М.Хорунжого Семенівської селищної ради Кременчуцького району Полтавської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Це не просто одна подія, яка змінила все, – це ланцюжок подій, які продовжують змінювати все й усіх силою допомоги: нашої й нам. Ключовими в есе є: подія, допомога, віра. ВІРА – рушійна сила всього, що відбувається. Ідея втретє взяти участь у конкурсі – теж подія, яка, сподіваюся, змінить усе. Не цінні призи й подарунки мене спонукали, а насамперед – тема конкурсу: підсумувати зроблене та не зупинятися й допомагати далі: кожен на своєму фронті.

Вибрала жанр есе-щоденник: фрагментарні записи про важливі події.

2023-й. Дізналася про конкурс «Моя Україна». Пишу есе про віру й незламність Олесі Безрук – матері двох синів-захисників. Її історію повинен знати весь світ! Вірю в силу допомоги: найшвидше звільнення Андрійка, захисника Азовсталі, з полону…

Грудень 2023-го. Приємна новина: есе серед кращих… Чекаємо фінальних результатів… Віримо: історія набуде розголосу!..

Так! Перемога! Події із життя сім’ї Безрук, описані у творі, побудовані на основі фактів, про які знали всі в нашій громаді. Олеся ж дізнається про есе вже після оголошення результатів… Знайомимося… НадихАюся її настроєм…  

Важливий вітальний дзвінок від організаторів конкурсу з пропозицією дати інтерв’ю. Погоджуюся. Долучаємо й Олесю: найкраща нагода для матері бути почутою! Наші інтерв’ю – наші життєві історії. І наша ВІРА!

Січень 2024-го. Пишемо з Олесею листи до Благодійної організації «Фонд Ріната Ахметова» з проханням посприяти у звільненні нашого Андрійка… Чекаємо… Віримо…

Жовтень 2024-го. Пишу вдруге есе на конкурс. Цього разу – про свої 1000 днів: невеличка сповідь про особисте та про те, як дбати про ментальне здоров’я й не втратити віру в нашу ПЕРЕМОГУ… Сподіваюся, комусь із читачів допоможе…

30 грудня 2024-го. Цю ніжну посмішку на змарнілому обличчі впізнаю серед тисячі… Світлина: Андрійко в автобусі разом з іншими звільненими українськими захисниками прямує в Україну!.. Пишу вітальне повідомлення Олесі з удячністю за приклад її материнської мужності й незламності…

26 лютого 2025-го. Один із найщасливіших днів! Дзвінок від Олесі… Зустріч із нашим Героєм… Обійми…

Важливий діалог з Олесею…− Дякуємо Вам за допомогу! − Це Вам подяка за синів-героїв! Що можу я, проста вчителька з маленького селища… Тільки написати есе… − Ви навіть не уявляєте, наскільки ця допомога була для нас потрібна… − Андрійку, ми щиро вірили у твоє повернення. Олесю, Ви справжня Героїня! У таких батьків і діти – Герої!..

13 квітня 2025-го. Пишу есе про майбутню допомогу, про її силу, що рятує людей… Історія передісторії. Жовтень 2021-го. Реєструємося з учнями класу в акції «Подарунки воїнам на передову». Отримуємо адресу, надсилаємо смаколики…

Знайомимося з відомою волонтеркою Наталією Павлівною Журбенко («Свєта Свєтікова»).

Грудень 2021-го. Учні ліцею підтримали нашу ініціативу: понад 200 кілограмів гостинців воїнам!.. Відповідь Павлівни під світлиною захисників з нашими подарунками: «Хлопці в приємному шоці! Дякуємо за підтримку ЗСУ!» Чи думали ми тоді, що…

27 лютого 2022-го. Слухаю відеозвернення від Павлівни. Говорить про те, що залишає Станицю Луганську на прохання воїнів, які «б’ються як леви…», щоб її присутність там їх не стримувала, бо все надто серйозно… Їй було дуже важко залишати «#крайнього_солдата_в_окопі» (її гештеґ у дописах фейсбука)…

А ще… гострим словом б’є по зрадниках, з якими воювала всі вісім років з 14-го… У мене не сльози – ридання: ця жінка поважного віку й сама б’ється, як левиця!..

До 27 лютого 2025-го й далі. Тісна співпраця з Павлівною: посилочки для захисників від нашого ліцею, донати. Моє тепле й щире спілкування з Волонтеркою-Легендою… Вітання з її 72-м роком – 22 лютого…

28 лютого 2025-го. Допис Павлівни у фейсбуці з гештеґом  «#Війна_12_рік»… Онкологія… 6 років хворобі… Ніхто про це й не здогадувався… Навіть Павлівна… Але ж щось її тримало весь цей період?! Сила допомоги!.. Не їй! Її сила допомоги її «дорослим бородатим дітям» (так називає наших воїнів)…

13 квітня 2025-го (продовження). Так от: така допомога тепер потрібна Павлівні. Дві хіміотерапії вже дали непоганий результат. Жінка сама вірить у перемогу над хворобою, віримо, допомагаємо й підтримуємо всі ми, а особливо – її «сміливі й відважні» (теж її вислів).

Не пишу про мільйони тонн допомоги, які вона винесла на своїх плечах за ці роки, для захисників, для переселенців… Пишу про те, що Павлівна й у лікарні – боєць! А ще… Як вона тримає дух життя в собі! Як щедро ділиться з тими, хто його втратив! Здається, це поза межею надлюдських можливостей! І це ВОНА – НАША Павлівна! Ця жінка повинна ЖИТИ!

Допомога Олесі Безрук у порятунку її сина та щира подяка жінки за це – подія, яка змусила мене повірити в себе, у свої можливості, незважаючи на те, що я проста сільська вчителька…

Наразі впевнена, що з допомогою цього есе ми всі разом урятуємо звичайну жінку «з ніжним віком» (як сама зізнається), але незвичайну людину – мужню й незламну луганку, шановану Волонтерку й громадську діячку, патріотку України Журбенко Наталію Павлівну, яка власним прикладом спонукає боротися й перемагати! Вірю в силу НАШОЇ допомоги задля ПЕРЕМОГИ!