Мартинюк Юлія, 9 клас, Рівненський ліцей "Лідер" Рівненської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Максимчук Оксана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів болю та надії, так можуть сказати українці, які відчули на собі тягар війни. Вона настала неочікувано для нас усіх.

Ранок 24 лютого 2022 року закарбувався в пам'яті і старого, і малого.

Я згадую початок війни з жахом. Прокинувшись зранку, я почула від мами цю страшну новину. Емоції переповнювали, був страх і ненависть, безпорадність та сльози. Люди були налякані.

Пам'ятаю величезні черги до супермаркетів, з полиць яких зміталося все, черги до аптек та банків, черги на заправках та гігантські черги добровольців до військкомату. Паніка зробила нас безсилими перед ситуацією, що склалася. Ніхто не знав, як діяти і що буде далі.

В обідню пору в двері квартири постукали незнайомі люди. Це виявились представники ТЦК, які забрали мого тата на війну. В нашій сім'ї розпочалась „своя власна війна". Адже, коли рідну людину забирають воювати, то війна наближається до тебе впритул. Наша родина допомагала тату та його побратимам, тому що тато „воював за нас". Йому завжди була важлива наша підтримка, було важливо знати, що десь далеко в тиловому містечку є люди, які його люблять та
чекають.

Як повільно билося серце, коли він декілька днів не виходив на зв'язок, адже перебував у знищеному ворогом Бахмуті. Та яка радість була у мене та моїх рідних, коли на екрані телефону побачили одне слово з величезним змістом „ Вийшли....".

На початку війни ми вимушені були переїхати до бабусі. В селі ми почувались у більшій безпеці, ніж в місті, а можливо на той момент так здавалось. Пробувши там два місяці, ми повернулися додому: тривало навчання у мене та брата, а мама мусила працювати, щоб якось вижити.

Напевно ніхто з людей не надіявся, що війна затягнеться так надовго. А вона тривала, перетворивши звичайне життя українців на пекло.

Закарбувались у моїй пам'яті ночі, проведені у підвалі будинку мого друга, в який під час повітряної тривоги спускалось одинадцять людей, з яких п'ятеро - діти. Страх та тривога переслідували мене всюди.

Лякали вікна будинків та похмурі ліхтарі, які вимикалися в темну пору доби, лякало все, що мене оточувало.

Війна триває... Сум змінює радість: у відпустку приїздить тато, стомлений, худий, хворий та неговіркий, такий, що хотілось його обійняти, зігріти. Хотілось заплющити очі і прокинутись від слів «війна закінчилась». Ми розбираємо татові речі, які просочені війною, бідою, людськими слізьми, кров'ю побратимів та запахом горілого, від чого гірчить у горлі.

Тато повертається на війну. Знову сльози, страх та розпач. Бо повертається він у пекло на землі. У пекло, де ще колись жили люди, де цвіли сади, де народжували дітей, де хтось когось чекав додому, де будувались плани, але це все знищила війна. Як важко про це навіть думати…

Війна триває...Ми повернулись із закордону додому. Тата переводять на нові напрямки ведення бойових дій. У вуха врізаються татові слова: «А виявляється пекло було не в Бахмуті». Емоції зашкалюють. Тато мовчазний і сивий. Все довше доводилось чекати заповітних слів у телефоні, та ще важче було прощатися з татом, коли він повертався після відпустки на службу.

Кожного разу, я зі страхом розуміла, що це може бути останній раз, коли я його можу бачити живим. Все може змінитись кожної хвилини.

Війна триває... Знову ніби все стає на свої місця. Навчання в новому ліцеї, нові знайомства, друзі, спорт. Та разом з цим ракетні обстріли, повітряні тривоги, години без світла, води та тепла. Клята війна триває.

Я ніби і розумію, що інакше не може бути, що немає безпечного місця в жодному куточку України, що ворог жорстокий та безжальний. Але питання «Чому?» мені не дає спокою.

Війна триває... Щодня вся Україна зустрічає полеглих Героїв, що віддали своє життя за Україну, за її незалежність, територіальну цілісність, за свої сім'ї та за кожного з нас. Гине цвіт нації, гинуть люди, яким ще жити і жити, створювати сім'ї, виховувати діточок, розбудовувати державу. Та не судилось, бо страшна війна відібрала їх у родин.

Материнські сльози окропили нашу українську землю. Десятки тисяч дітей залишилися сиротами, отримавши на згадку лише прапор, що лежав на домовині батька-Героя.

Болить, дуже болить! Небесне військо щодня поповнюється новими янголами, все більше прапорів з’являється на кладовищах. А війна триває...

Та я вірю в краще. Вірю, що незабаром настане перемога. Та, довгоочікувана перемога. Вірю, що наша ненька-Україна мужньо вистоїть у цій боротьбі добра зі злом, вона вистоїть та розквітне. Бо ми, українці - нація переможців. Ми не можемо передбачити дату закінчення війни, ми не можемо вплинути на рішення та дії політиків та військових, але ми можемо підтримувати їх своєю вірою у перемогу.

Ми можемо любити свою Україну, не забувати історію, культуру та мову. Знати, що ми - голос своєї держави і творці її майбутнього.

Наш святий обов’язок -  вічно пам’ятати  слова Олександра Довженка:

«Ми б'ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, за Батьківщину».