Надія Володимирівна залишилась в окупації, бо не могла залишити чоловіка і хвору маму. Молодшого сина вони відправили, щоб не наражати на небезпеку

Ми живемо в селі на Херсонщині. Тримаємо господарство, чоловік працює в школі, я не працювала до війни. У нас троє дуже хороших дітей. Старшому 35 років, зараз він воює, молодший працює, а середній в поліції служить, живемо дружно.

На час війни у мене дуже була хвора мама, вона ні в яку не хотіла виїжджати з села, а я ж не кину матір. Хоча мені дуже хотілося виїхати, чоловік сказав: «Тут моє життя і все, що нажив. Не хочу, щоб його орки все растаскали». І ми залишилося тут, переживали тут окупацію. Важко навіть згадувати. Але зараз не легше, бо по нас з лівого берега кожен день стріляють.

До нас російські війська зайшли десь в березні місяці. Було дуже страшно. Син менший приїхав додому з Нікополя, хлопцю 20 років, а тут орків повно. 

Було дуже страшно, що вони постійно заходили і шманали нас, вчиняли всякі розборки. Я старалася не виходити з дому. Чоловік ходив на роботу, а я боялася за сина. 

Ми його правдами і неправдами відправили на Херсон, а звідти він поїхав до Запоріжжя, до середнього брата. Тоді вже було трішечки легше, коли я перестала за нього боятися. 

Як гепали у нас, дуже поначалу було страшно, тоді звиклись з усім, а от за дітей страшно завжди. А маму ми похоронили, вона літом померла. В неї було три інсульти підряд.

Ввечері дуже стріляли - ми навіть не могли вправитися вийти. Було так страшно, що ми ховалися на підлозі під диванами, під кроватями. 

І от, 9 числа ще гепали з ранку, а десь з обіду ми взагалі не зрозуміли, що це таке - немає ніде нікого. Чоловік вийшов на двір, я дивлюся він вийшов і розмовляє з солдатами. Це були наші. Я їх спитала, чи нема у них хоч шматочка хліба, бо ми його вже місяць не бачили, а в них хліб не було, та вони дали мені печиво. Я його взяла зі сльозами на очах. Ми нашим хлопцям готові були цілувати руки. 

Я дуже хочу, щоб закінчилася війна і ми всі зібралися. У нас Каховське водосховище розбили - тепер немає води в селі. Але все рівно мені дуже хочеться, щоб зібралися вся сім'я, всі щоб були живі-здорові, вийшли кудись на природу і заспівали наших українських пісень, як ми це робили раніше.  Дуже хочеться, щоб якомога можна менше загинуло наших хлопців на цій війні. Я молюся кожного вечора за своїх дітей і за всіх наших солдат.