До війни я мешкав в Херсонській області.  Коли прийшла війна до нас, ми ще місяць пробули в окупації. 

Як ті рашисти зайшли, ми вже полякалися і на вулицю не виходили.  І одіті спали - не роздівалися. А як вони почали їздити попід хатами як начальники і почали терорізірувать, то тоді вообще голова не робила.

У мене двоє доньок, 11 і 14 років. А як уже ті рашисти прийшли, то один зайшов і каже:  «Как тєбя зовут?» - «Віка».  А він: "Вікторія - ето Побєда. Ну, пойдеш в русскую воєнную школу - ми тєбя забєрьом, а нет - то отдадим замуж за наших рєбят».

І ми ото на другий ранок утікли. Вірніше, не втікли, а виїхали з труднощами через 15 блокпостів. Добре що Бог поміг і ми вискочили. На посту нас чуть не розстріляли. А потім ми поїхали аж у Хмельницьку область.

Як звільнили наше село, то ми вже через місяць приїхали сюди назад. А в нас вже все розікрали, голі і босі лишились. Приїхали - а у нас ні корови, ні свині - усе розікрали. А зараз не знаємо, що робити, як воно постійно бахкає.  

Багато людей повиїжджали. В селі 17 чоловік залишилось з 400. Наше село розбили - ні центра, ні школи. Нічого немає. І тепер оце гатять і гатять. Де воно гепає - не знаємо. Може, ще прийдеться тікати. 

Старша донька в Кривому Розі в старшої сестри, а менша тут коло нас, навчається в онлайні, бо нашу школу розбомбили рашисти. Шахеди оті літають. Оце і сьогодні до нас прилетіло і бахнуло – добре, що нічого і нікого не вбило. Не знаємо, що і як буде далі.

Мої син і зять служать, і я б пішов, та не добачаю, я майже сліпий. Я в Хмельницькому ходив у воєнкомат, ну мене ніхто не взяв. Кажуть: «Діду, йди відпочивай». 

Мрія моя найперша - щоб мир наступив, і щоб діти і онуки не знали цього горя, що ми пережили. Саме головне – мир і Перемога, щоб все закінчилося, та щоб побистріше. І велике дякую Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу.