Ми у Дудчанах живемо з 1990 року – нас сюди Чорнобиль загнав. Ми тоді виїхали з радіаційної зони. 

Тільки ж ніхто не думав, що це все так буде, як Гітлер -  в чотири ранку… Так то хоть були вороги, а це ж - свої.

Ми вже цілий рік без світла сидимо. Палива теж немає. Трішки нам дали - було на місяць. Продукти є, слава Богу, гуманітарку привозять. 

Найстрашніше, що світла немає, і що нас бомблять. Скільки було прильотів, що в людей і двері повилітали. Одну хату розбили вщент – добре, що нікого не було вдома. 

Кожен день то там бухне, то там. Поряд тут село - так там буквально пару хат лишилося, а так - все розбили. І чого вони його всі бомблять? Там немає ніде нікого, а чого вони туди луплять – не зрозуміло. Оце таке кожен день, лягаєш спати й думаєш, проснешся чи ні.

Деякі люди у нас повиїжджали, а куди я поїду? Мені 75 років, вже що буде, сиджу тут на місці. Діти мої тоже тут нікуди не виїхали, так і живемо. Надіємося, що скоро це все закінчиться.

Хотілося, щоб мир скрізь був, щоб люди жили по-людськи і не воювали.