Коли вночі з 23 на 24 число почало вибухати, то це такий був стрес! Хто на собі це не відчув, той не зрозуміє. Я навіть пам'ять трішки втратила. Нас тут цілий місяць бомбили. Як дуже гриміло, то ми ледве виїхали.

Я йшла і потрапила під обстріл - тоді зрозуміла, що треба тікати. Вночі зібралися швиденько і ледве дійшли до маршрутки. 

Ми стояли, а над нами свист був такий! А навколо нікого немає. І ховатися нікуди. Вже думали повертати назад. Ми їхали, і я всю дорогу молилася, бо гупало з різних сторін.

Ми в Бессарабію тікали з чоловіком. Там до нас дуже гарне ставлення було. Нам допомагали. Пощастило нам, хороші люди зустрічалися. А торік повернулися додому після того, як наші посунули орків.

У нас із гуманітарним питанням усе добре завдяки нашій старості. Нас не кидали, давали продуктові набори. І зараз допомагають та підтримують.

Я пенсіонерка. Думаю, війна ще роки два-три йтиме. Дочку і внуків не бачу, але бадьорюся. Дай Бог, щоб живі зосталися.