Війна мене застала вдома о шостій ранку. Я їхала з роботи. Працюю в онкодиспансері. Тоді добиратися було тяжко, транспорт у нас ходив дуже рідко. На роботу нас забирали з Балабанівки.

У нас тут будинок в селі Галициновому, ми його купили і на себе оформили у 2021 році. 4 квітня я запізнилася на дві хвилини на свій автобус і приїхала додому на п’ять хвилин пізніше. Будинок був уже розбитий. 

Нам люди на нашій вулиці дали житло. Ми досі в них мешкаємо і відбудовуємося. Торік ще до осені поставили стіни і прикрили дах, а тепер потихеньку всередині лагодимо. 

Відремонтували нам газопровід. У нас була зруйнована електроопора біля будинку - своїми силами ставили. На той час було дуже мало людей у нас тут. Ми зрозуміли, що можемо розраховувати тільки на себе. Дякувати Богові, що в нас були кредитні карти. Задяки кредиткам самі справлялися. 

Ми з чоловіком купували будинок, щоб тут жити. Дякуємо Богові, що маємо таких сусідів, які з розуміння поставилися до нашої ситуації і дали нам свій будинок. Нам ще багато у своєму домі потрібно зробити.

Весь час були тут, нікуди не виїжджали. Я працюю весь цей час, не можу залишити роботу.

Дякую багатьом людям, які розуміють, що це таке – залишитися без нічого. Дякую Богові, що жива. Потроху все налагодиться. Той, хто пережив такий біль... Напевно, ми всі різні, у кожного ставлення інше. Я плакати і впадати в істерику не можу, я не та людина. Я бачу мету і йду вперед. Буде допомога – буду вдячна. Мені треба працювати і мислити про те, що потрібно рухатися далі.