Руднічук Анастасія, 15 років, учениця 10-го класу Синельниківського ліцею №1

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ареф'єва Любов Гаврилівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Не знайдеться жодного українця котрий би поставився до цієї теми байдуже. Війна... Вона прийшла, звідки не чекали, коли життя потроху нормалізовувалось. 23 лютого був останній спокійний день. Тоді ми ще могли вільно дихати та радіти. Моральний стан, психологічне здоров'я, фізичні потреби, світогляд – змінилося все. Усе покотилося вниз. Але є дещо, чого ми змогли навчитися разом – це підтримка. Гуртуючись поруч, почали більше допомагати один одному, поважати та цінити. Це стало серйозним уроком для кожного. Але перш ніж зробити такий висновок, мені довелося пройти чимало етапів.

Перші дні війни дались моїй сім'ї насамперед психологічно важко. Я намагалась усвідомлювати серйозність усієї ситуації і, незважаючи на свої 15 років, надати гідну моральну допомогу близьким, пристосовуватись до нових правил, хоч, перший тиждень не справив ніякого враження. У моєму містечку все було тихо, мирно та безпечно. Окрім гнітючої атмосфери навколо, життя ніяк не змінилось. Принаймні, мені так здавалося. 

Щодня моїй матері ставало дедалі гірше. Вона перестала усміхатися, жартувати, розмовляти, відгородилася від світу у своїй кімнаті. Мені було важко зрозуміти її біль, тому мамі довелося просто жити так далі, не відчуваючи нічого, окрім страху.

Ми вже почали звикати до нового життя, як зненацька пролунала перша повітряна тривога. Такого відчаю та паніки я ніколи не бачила в очах своєї мами. У той момент було абсолютно байдуже, що буде зі мною, – я просто хотіла знову побачити її усмішку. Та сирена стала потужним ударом під дих і закликом діяти, тому ми вирішили поїхати з країни. 

З цього моменту відчай дістався й мене. Почався період переадаптації, коли усе навколо здавалося чужим та небезпечним. Невідомі люди, мова, правила – все це розбивало на тисячі різних уламків моє вже й так розхитане ментальне здоров'я. Не вдавалося ні їсти, ні пити, ні спати, бо на зміну страху прийшла апатія. Та думка про те, що людям навколо набагато гірше, ніж мені, змушувала щодня натягувати фальшиву усмішку. "Ну, у мене є їжа, тепло, безпека, тож я не маю права засмучуватися. Краще використати останні сили на підтримку близьких", – так я думала. І так я ламала себе дедалі сильніше.

Це були важкі три місяці, які мені й зараз неприємно загадувати. Та, на щастя, вони у минулому. Зараз я поступово збираю всі свої уламки докупи, склеюючи їх, щоб підтримати маму. І мені, і їй уже справді краще.

Обидві багато усвідомили, чимало навчились, стали проводити більше часу разом, пізнавати один одного ближче, допомагати і розуміти. "Поганий досвід – теж досвід", – як говорить мама, тому, що не кажи, ми стали трішечки мудрішими. І не лише ми. Кожен українець у цій ситуації виніс для себе власний урок та навчився чогось нового. Тому я вважаю, якою б абсурдною не здавалась думка про те, що навіть у війні знайдуться свої плюси, – це правда, бо зло не існує без добра. Навіть у найскладніших ситуаціях знайдуться свої переваги, якщо ретельно пошукати.

Як би тяжко нам не було, ми віримо в нашу перемогу, з нетерпінням чекаємо повернення на свою Батьківщину. Хочеться сподіватися на здоровий глузд наших політиків. І я вірю, що все буде Україна!