Терехова Ірина, 10-в клас, Харківський ліцей № 162

Вчитель, що надихнув на написання — Красільнік Наталія Євгеніївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

“Іро, прокидайся, збирай речі, війна почалась.” “Знов?” Почуття страху, яке виникло від цих слів, вже не було таким гострим, адже те, що одного разу паралізувало, здавалось вже не таким страшним. “Сестро, подивись у моє вікно, як тоді, пам’ятаєш?” Я гадала, чи дивитись мені, що там на вулиці такого надзвичайно цікавого чи відступити. Підійшовши ближче, я побачила вибухи, не було будинків, замість них сірий дим, через який очі далі не в змозі бачити.

Мене окутувало дивне почуття дежавю, адже я вже це бачила, спалахи, не наших солдатів з важким озброєнням та вимаганнями віддати все, що маєш. Такі речі неможливо забути, але важко тримати в пам’яті з дитинства.

У мене не було достатньо часу на збори, тому, поклавши все своє життя в рюкзак, моя сім’я вирушила в дорогу, яка не мала кінця та була схожою на тяжкі спроби знайти краще майбутнє для 4 дітей. Авто рухалось надзвичайно повільно, а страшенно нескінченні пейзажі не змінювались, відстань до Західної України давалось тяжко, не було можливості їхати звичайними дорогами, автомобільні затори та небезпека нестерпно кричали про себе. Шлях ніяк не закінчувався, все, що я могла тоді робити - це згадувати, як було раніше. 

“Мамо, а чому люди переїжджають в інші місця?- спитала я колись у 6 років. - Тому що вони шукають краще життя, ріднесенька”. А питання навіщо шукати щасливе життя, якщо воно вже є, залишилось без відповіді.

Як казав Бертран Рассел: “Якби думки і сили людства перестали витрачатися на війну, ми за одне покоління змогли б покласти край бідності в усьому світі.” Можливо, якщо кожна людина почула б ці слова, то жодна з них не мала б бажання залишати кровавий слід у своєму роді.

Подорож все ж таки мала кінець, тривала 12 годин. Коли ми приїхали в “безпечне” місто, там гучно лунали сирени і доводилося постійно бігати в укриття. Не можна було вмикати вночі світло та переодягатись у домашній одяг, адже навіть у пізню годину, війна нікого не залишить без уваги. Так минув тиждень вічної метушні. Знов почувши лякаючі звуки повітряної тривоги, вся родина спускається в укриття, але по дорозі моя голова повільно повертається праворуч та моє тіло немов скам’яніло: нічого не чутно, окрім мого серцебиття. У цей момент

я бачу, як над сусідською будівлею летять дуже низько клином п’ять ракет. Не в змозі промовити хоч звук, я спустилася до сім’ї.

Не минуло й три тижні, як я вже стояла в чужій країні, і думала, як так це все сталось. Я мріяла повернути час назад та знов прожити щасливе дитинство, замість двох фільмів жахів.

Я зрозуміла, що як би сумно не було, є такі речі, яких не повернути. Якщо вже щось зрушило з місця, назад ходу не буде, як не намагайся. Саме тому, треба завжди йти вперед, не зважаючи на обставини. На жаль, я все ще неповнолітня та наразі не можу допомогти країні у військовому плані. Однак 

я докладаю всі свої зусилля у волонтерському напрямку. На даний момент я проводжу заняття дітям з обмеженими можливостями.

Робити особистий внесок в країну, де ми живемо - єдиний шлях до великого майбутнього.

Зараз, живучи закордоном я не почуваюся в безпеці, замість цього я готова знову пакувати свій рюкзак, як робила це в п'ятирічному віці, і мій ранець був переповнина іграшками, як вранці мій наплечник був забитий одягом. Вразі якоїсь критичної ситуації я буду наповнювати свій рюкзак знов і знов, поки не залишусь з нічим.