Кулинич Карина, Л-9А група, науковий ліцей "Політ" при обласному коледжі "Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка"

Вчитель, що надихнув на написання — Старчик Анна Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Четверта ранку, двадцять четверте лютого 2022 року. Я прокидаюся від поштовхів — це мама намагається мене розбудити. “Прокидайся доню, — сказала вона, — війна почалася”. Я спросоння протираю очі, встаю з ліжка. Намагаюся зрозуміти, що взагалі відбувається. Краєм вуха чую якийсь голос на кухні, то батько дивиться термінове включення новин. “Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну”, - слова, які я сподівалася ніколи не почути. А далі в мене дзвін у вухах. Наче якийсь ступор. Я дивлюся на батька, у якого схвильований та серйозний погляд, і розумію, що день, який ми так довго обговорювали, усе-таки настав.

Мама тривожно розмовляє з кимось за телефоном, кажучи, що треба скоріш збирати речі. Кладе слухавку й говорить: “А зараз склади все найголовніше: теплий одяг, документи, золоті прикраси та гаманець”. Не задаючи жодних зайвих питань, роблю те, що вона просить.

Моя сумка готова. Поруч ще дві з речами всієї родини. 

“Одягніть щось тепле, вигукнув тато. - Якщо треба буде бігти з хати, щоб усі були готові”. Мама одягає моїй сестрі светр, а та плаче, кричить. Їй всього п’ять місяців виповнилося нещодавно. А я стою й сподіваюся, що це все лише страшний сон, просто ще не прокинулась.

Той ранок не забуду ніколи.

Вечір. Перша тривога. Ми хапаємо рюкзак з документами та вибігаємо з квартири. На сходинках, розумію, що залишила своє мале кроленя в клітці. Повертаюсь, кладу його в рюкзак, який валявся під рукою та наздоганяю батьків. Під ці жахливі й нестерпні звуки сирени, біжимо посеред темної засніженої вулиці до найближчого бомбосховища. Все ще пам'ятаю ті сходи, ту сиру кімнатку, ті старі нещасні лави. Я тихенько відкриваю рюкзак, а кроленя висовує свого носика та дивиться на мене наляканими очима. “Усе буде добре”, - тремтливим голосом шепочу я. Дві години, здається, просиділи там.

Перший відбій. Повернувшись додому, навіть не перевдягалися та лягли спати так. Довго не могла заснути.

Минув тиждень. Увесь час тато думав про те, щоб вивести нас за кордон. Зібрані сумки все ще стояли в коридорі. “Поїдемо на Захід країни, далі подивимось”, - почула я в розмові батьків. Увечері прибули наші родичі: якщо кудись і їхати, то тільки не самим. Цілу ніч розмовляли вони про план дій, усе-таки прийняли рішення виїжджати завтра. На ранок тато забрав кроленя Гошу, аби залишити в бабусі, бо із собою брати його у нас просто не було змоги. Двері зачинилися, а я ледве стримую сльози. Тато повернувся вже сам, ми стоїмо з сумками. І раптом, він сідає і каже: “Ні, ми залишаємось”.

З того моменту минуло два з половиною роки. Скільки ж пережила Україна за цей час! У мене навіть не вистачає слів, щоб описати яке пекло влаштувала нам росія. Вона перейшла всі межі, як у прямому, так і в переносному сенсі. 

Своїми кривавими руками наш сусід кожного дня намагається забрати найцінніше — нашу ідентичність.

А скільки ж злочинів скоїла ця гидота! Хто їй дав право з ноги виламувати двері старої хати, де живе нещасна бабуся, та приставляти їй до горла автомат? Хто їй дав право на очах у дитини катувати її маму? Хто їй дав право знищувати цілі міста та створювати справжній геноцид українського народу, жорстоко вбиваючи дорослих та немовлят? І це лише деякі випадки, які нам відомі.

Кожного дня ми дізнаємося про нову загибель військового. Мене накриває хвилею сліз, бо я розумію, що якась жінка більше ніколи не побачить свого чоловіка, а якась дитина ніколи не обійме свого тата. Кожного дня росія безжалісно обстрілює наші міста, тим самим убиваючи цілі родини, просто тому, що їм так захотілося.

Дуже страшно прокидатись кожного дня та розуміти, що в будь-який момент десь поруч може пролетіти ракета. Таке було зі мною. Двадцять сьомого червня, близько шістнадцятої, під час ракетного обстрілу, сталася страшна трагедія — знищили “Амстор”. До мене приїхали мої двоюрідні сестри, просто погуляти. Ми сиділи на лаві біля мого будинку, розмовляли та пили сік... І – БАХ! – Вибух, слідом за ним ще один!

Настільки гучних вибухів я не чула ніколи у своєму житті. 

На щастя, з нами була моя мама, ми разом, як навіжені, побігли до укриття.

Після всіх цих випадків у голові з'являється лише одне питання: “Чим ми це заслужили?” Чому всі на світі живуть спокійно, без тривог, а ми змушені сидіти вдома без світла, слухаючи генератори, та страждати від клятих тривог, які не дають нам змоги нормально навчатися й загалом жити? Найстрашніше – це те, що я починаю забувати життя до війни. Уже не пам’ятаю, як це – ходити постійно до школи, без дистанційки. Як це – на Різдво їздити до бабусі колядувати та їсти мандаринки. Як це – у Новорічну ніч гуляти о дванадцятій годині ночі та насолоджуватися величезною ялинкою в центрі міста, і танцювати до ранку, а потім відкривати подарунки. Усе це зараз звучить як щасливий сон, який вже давно закінчився.