Костюк Вікторія, 11 клас, Ліцей "Наукова зміна" м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шимко Світлана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Як і більшість однолітків, двадцять третього лютого 2022 року я засинала дитиною. Дитиною, що мала беззаперечне право на наївність, безтурботність, радість і щастя. Дитиною, яка дуже не хотіла йти на опитування з історії у четвер… Тієї ночі сон мій був дуже тривожним. Я то прокидалася, то засинала знову. Серце відчувало небезпеку, та здоровий глузд не реагував на душевні тривоги, адже завтра опитування. Треба виспатися.

Прокинулася я рано, ще не підозрюючи, що опитування з історії з цієї хвилини стало моєю найменшою проблемою, адже…страшно вимовити ці слова: війна почалась…

З п’ятої години ранку, сонна та розгублена, з нашвидкоруч зібраною валізою, я інтуїтивно відчувала, що саме віднині почалося моє дорослішання - весь дитячий інфантилізм та наївність згинули після цієї ночі. Події наступних днів були якимись монотонними. Пам’ятаю лише довгу дорогу, постійні тривожні розмови дорослих, неприємне відчуття невизначеності і безпорадності.  В один момент з безтурботної дівчинки, у якої було все: друзі, з якими я частенько гуляла рідними вулицями, мила серцю домашня бібліотека, улюблений песик у заміському будинку, – стала така невідома  навіть  собі дівчина, що раптово опинилася в знайомому, але зараз в такому чужому містечку на Волині. Доводилося засинати не у своїй затишній рожевій кімнаті, а у недобудованому будинку з порожніми кімнатами на вузькому дивані поруч з братиком.

У момент, коли тебе раптово відривають від такої приємної буденності, хочеться плакати та кричати, проте неспроможність це зробити була найсумнішою у моєму становищі.

В цьому містечку жили також мої двоюрідні молодші сестрички й брати, тож допоки наші батьки намагалися створити план дій на майбутнє, я взяла на себе відповідальність за малих. Вирішила діяти, а не ремствувати та щось пояснювати: ми ходили на прогулянки протоптаними стежками неподалік від будинків, безкінечно дивилися нудні для мене дитячі мультики, які обожнювала моя найменша сестра, разом готували їжу. І лише ввечері, коли я лишалась сама, я діставала книгу про кохання, яку вдалося поспіхом взяти зі своєї бібліотеки, і, зачаївшись у гардеробній, під тьмяним світлом лампи читала банальні сюжети, що відривали мене від сповненої тривогою реальності, занурювали у безтурботний світ, що частково нагадував моє минуле, у яке я так жадала повернутися. Так я лікувала тоді своє серце і душу.

Після кількох місяців на Волині, які здалися вічністю, мої батьки нарешті вирішили забрати нас додому. Додому! До рідного, звичного, прекрасного!

Проте, опинившись на вулиці біля власного будинку, я не змогла відчути себе вдома. Ніби все ті ж споруди і ті ж люди, але, здається, найголовніше зникло з мого міста, або ж, можливо, померло у мені самій в той момент – віра у диво. Весь  час, перебуваючи на Волині, я переконувала себе, що, повернувшись до Києва, я знову стану безтурботною дівчинкою, веселою і щасливою – я ж вдома! Але ілюзії розбилися -  варто мені лише було пройтися містом. Кияни були стомлені постійними тривогами, діти не гралися на майданчиках, магазини були порожніми, а моя кімната вже не виглядала такою казковою, як мені це здавалося раніше. Незмінним залишився тільки зошит з історії, що так і лежав розгорнутим на робочому столі…  

Саме того дня я остаточно збагнула, що, як раніше вже ніколи не буде, що я особисто для себе та разом з усіма маю будувати нову реальність настільки, наскільки це можливо в умовах війни.  

Так, мої кришталеві ілюзії розбилися об камінь жорстокої реальності, але ж я не маю права здаватись просто так. І в нелюдських умовах людина повинна прагнути бути Людиною, любити, вірити, творити добро. Прощай, дитинство… Вітаю тебе, моє доросле життя!