Чикаленко Кирило, 9-А клас, Запорізька єврейська гімназія «ОРТ-Алєф» Запорізька обл., м. Запоріжжя

Вчитель, що надихнула на написання есе: Добровольська Тамара Вікторівна

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року життя змінилося для кожного українця, воно поділилося на до і після. Рано вранці я прокинувся не від бабусиних слів: “Кірюшо, прокидайся”,- а від вибухів. Це була нова реальність, в якій більше не існувало поняття абсолютної безпеки. Ніхто точно не знав, що робити. Багато людей почали виїзджати за кордон. Бабуся хотіла і мене відправити до мами в Грузію, але я їй сказав, що без неї та без дідуся я нікуди не поїду. Та залишився разом з ними у Запоріжжі.

Освітній процес був паралізований початком війни. Уроків не було, і ми з бабусею почали думати, чим нам зайнятися, щоб якось допомогти нашим воїнам. Нам стало відомо, що біля нашого дому є волонтерський центр, і ми пішли туди плести сітки для наших захисників. Спочатку було важко, але з кожним днем у мене виходило все краще. Кожного ранку ми прокидалися, снідали і йшли до волонтерського центру навіть у вихідні дні.

Під звуки сирени у перший місяць війни ми спускалися в підвал. Там було багато дітей різного віку, були і дуже маленькі, я був найстарший. Ми організували дитячий куточок з іграшками, принесли альбоми, олівці, книжки. І під час повітряної тривоги читали казки дітям, які ще не вміли читати, малювали картинки нашим воїнам ЗСУ, писали листи, гралися. Коли був відбій повітряної тривоги, поверталися додому.

Там я звик до сирен та навчився жити в умовах війни. Страх змінювався надією, коли я бачив наших воїнів, які приїзджали за маскувальники сітками. У їхніх стомлених очах горіла ненависть до ворога і жага до перемоги. Я навчився ненавидіти нелюдей, які вбивають, гвалтують, знищують все навколо.

Мій тато з перших днів війни пішов в тероборону захищати наше місто. Через декілька місяців він уже служив в ЗСУ. Він брав участь у визволені Херсону, декілька місяців був під Бахмутом, а зараз він на Запорізькому напрямку визволяє захоплені російською ордою землі Запоріжжя. Я пишаюсь своїм татом. Завдяки йому і таким як він ми можемо навчатись, працювати і спокійно спати ночами.

Іноді здається, що це все - дуже страшний сон, і час прокинутися ще у лютому 2022 року, хоч зараз вже друга осінь війни, і скоро знов підуть дощі під сигнал повітряної тривоги…

Та ми українці “вільні люди, так було і так буде!” Це перше на весь світ сказав наш пророк Тарас Шевченко. “Не вмирає душа наша, не вмирає воля”. Рано чи пізно війна закінчиться нашою перемогою, хоч залишиться в нас назавжди. Це величезна рана для нашого народу, яку ми будемо лікувати всі разом.

На жаль, ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх одна. Війна… Наші воїни, волонтери, лікарі та кожен зокрема робить свій вклад у нашу перемогу. Я - учень, старанно вчуся, щоб після перемоги з новими знаннями та вміннями розбудувати нашу прекрасну неньку Україну.

ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА! МИ - ЄДИНІ!